Праворуч, далеко вниз по річці, ввесь час чутно було мушкетну й зрідка гарматну стрілянину. Казали, там увесь час кипів бій коло броду, що його розшукав якийсь пан Іордан.
Легко було зміркувати, що від перемоги на греблі залежала й перемога коло того броду й навпаки.
Але й Максим, і дід, і вся юрба челяді, що дивилась на греблю, могли стежити тільки за боєм у цьому місці.
— Дивіться, дивіться, — загомоніли в юрбі, — то ж хоругви пана Осинського летять у наступ…
Кіннота — щось не менше тисячі вершників по шість уряд — густою колоною мчала до греблі.
Максимові аж защеміло на серці, коли він побачив цей страшний потік одягнених у залізо вершників: за кілька хвилин вони будуть уже на греблі. За ними — друга, третя, десята колони… Ось-ось-ось усією своєю залізною масою вдарять на табір козацький…
А тих козаків, що по цей бік греблі, — одріжуть… Потопче, виб’є їх до ноги піхота польська, що вже спішним маршем проходить повз хлопця…
— Ну й мчать!..
— Ой мчать!..
— Розчавлять! — почулося навкруги.
І справді: кіннота летіла до греблі як буря… Аж раптом передні коні чомусь почали спотикатися. Один як опечений метнувся вбік і ледве не скинув вершника, другий упав на коліна.
А задні наперли нестримною залізною масою й гетьчисто змішали й збили передні ряди…
— Дорогу… дорогу поперекопували! — простогнав хтось поруч з Максимом, і в ту ж мить від грому мушкетних пострілів стало нечутно не тільки слів у юрбі, а навіть скреготу й дзвону залізних панцирів.
Козаки стріляли, здавалося, без перерви.
Темна колона кінноти розірвалася в кількох місцях, коні скажено плигали вбік — у болото, скидали вершників, мчали назад, мішали й переплутували ще за хвилину стрункі шереги кінноти.
— Не здержать, ось побачиш, не здержать! — прошепотів дід Максимові.
Але той не чув: за греблею з-за горбка як вітер вилетіла козацька сотня, за нею друга…
— Морозенко, хай мене святий грім уб’є, Морозенко, — ворушив спраглими губами Максим, і сльози чомусь котилися по його змарнілих щоках.
А Морозенко, з піднесеною вгору шаблею, в червонім як жар жупані летів на чолі першої сотні, що грізно наїжилася списами й здавалася якимось фантастичним розлютованим звіром.
Потужно вдарили козаки на вже розпорошені стріляниною лави польських панцирників.
Люто, мов блискавки рубали шаблі, кололи, збивали з коней чорні списи, грудьми й копитами били ворога коні.
Поколошкано й збито панцирників з поля, багатьох посічено й поколото, ще більше відтиснено в мулке болото.
Але прийшли на підмогу нові польські полки, залізною хвилею налетіла важка гусарія — змішалися й почали відступати козаки. А тут і піхота козацька чомусь залишила шанці й швидким маршем, майже бігом, відступила назад за греблю.
Ще дужче, ще потужніше наперли на козаків залізні гусари, й Морозенковий полк безладно, врозтіч помчав назад.
Радісне ревіння вирвалося з грудей польських хоругов.
З переможними вигуками кинулися вони навздогін і миттю були вже на тому боці. А за ними — по греблі, по дорозі — вже котилися лави драгунів, уланів, лави піхоти німецької й польської…
— Віват, пан Осинський!..
— Віват, гусарія!..
— Віват, Реч Посполита!.. — кричала юрба навколо Максима й діда, а вони, бліді, приголомшені, розгублено дивилися на захоплену ворбгом греблю, на горбок, за яким ще так зовсім недавно чорніли козацькі списи.
І раптом новий радісний крик вирвався з тисяч грудей:
— Віват, ксьонже Корецькі!..
— Віват, пан Лащ!..
— Віват, лащовчики!..
— Лащ і Корецький захопили брід вище греблі!.. Кінець козакам, — загомоніла й захвилювалася радісно челядь.
Але до кінця було ще, видимо, далеко: десь значно вище греблі, за ставом, за чагарником, за пригір’ям, певно, там, де наступали полки Корецького й Лаща, одна за другою важко забухали й загуркотали гармати.
Потужне їхнє ревіння почулося й униз по річці, й там, де з самого ранку кипів бій за брід пана Іордана.
— Не здержать… Куди там… Нізащо не здержать козаки проти наших! — сказав хтось кроків за три од Максима, й ці слова до болю вразили хлопця.
Розпач і безнадія опанували його. Він відчув якусь неймовірну втому, розгублено глянув навкруг, помітив, що дід сидить, схиливши на руки голову, захитався й важко сів на сиру землю.
А гармати ревли все грізніше, а польські полки за греблею зловісно щирилися списами й шикувалися, щоб востаннє потужно вдарити на козаків.
Але несподівано, немов від ударів якоїсь незримої сили, польські хоругви почали коливатися. Курява велетенським чорним стовпом піднялася#до неба й хмарою обгорнула й панцирну кінноту, й драгунію, і піші полки, що були за греблею, на козацькому боці.