Дзвякіт і зойк заліза, тйсячогруді вигуки й перед смертні стогнання злилися в якесь жахливе зловороже виття.
Завагалося, захиталося й почало відступати під натиском козаків польське військо. Кожний крок віддавало воно з бою.
А проте все швидше й швидше мусило посуватися назад, до греблі…
І коли вже не перша й не друга тисячі перейшли на цей бік греблі, коли на козацькому боці залишалася чи не сама тільки важка гусарія, — раптом не витримали й побігли панцирні лицарі.
І не всі, далеко не всі потрапили на греблю: багатьох збито було в став, у болото, в канави й копанки.
Вечірній присмерк упав на землю. Почав накрапати дощ.
Дід і Максим, знесилені вкрай, але щасливі перемогою козаків, даремно вже намагалися стежити за полем бою: вечірній осінній туман густо вставав над ставом, над греблею, над чагарниками й пригір’ями-
А в цьому тумані — далеко на козацькому боці — потужно й переможно лунало:
— Слава!..
— Слава!..
Аж ось у ці хвилі радісних вигуків, таких знайомих Максимові й дідові, раптом вдерлося чуже, дике, горлове, несамовите:
— Алла! Алла! Алла!..
— Ординці?.. Татари?.. Тугай-бей?.. — з прихованим пострахом шепотіли жовніри.
І шелест цей зловорожою хвилею прокотився од ближчих до дальших полків — ген аж до найдальших кутків табору.
— Алла! Алла! Алла!.. — котилося з того боку Ікви, з Пилявецького козацького табору, відбивалося лунами в ближчих і дальших ярах, пострахом і тривогою тремтіло в грудях вояків польських, що поверталися з нещасливої битви…
І здавалося, що то якісь духи нечисті легіонами легіонів народжуються з густого туману й вигукують своє настирливе, горлове, зловороже «алла», пророкуючи неминучу біду.
19
Хоч бій з поляками закінчився перемогою козаків, хоч переправи на Ікві залишилися в козацьких руках, але невесело було Богунові другого дня.
А татар усе нема й нема…
Цими днями над’їхало щось біля тисячі буджаків…
Але це ж дрібниця, коли треба принаймні тисяч хоч двадцять.
Гетьман учора добре зробив, поперевдягавши козаків у татарську одежу та відрядивши їх на ляхів разом із буджаками. Добре й те, що вони вночі бенкетували й кричали «алла», вдаючи, що прийшов Тугай-бей з ордою.
Але все це не те… Військо не знає, чи битися хоче Хмельницький, чи миритися. Посполиті не знають, чи будуть вони козаками, чи знову опиняться в підданстві у панів.
А Забуський, певно, не спить: добре ще, коли тільки сам про все ляхам' розповідає, а коли й спільники його тут не сплять?.. Та й напевно не сплять…
А дід Панас і Максим? Чи живі вони ще? Чи встигли виїхати з польського табору, чи Забуський прибіг раніше?
Навряд чи встигли…
Хоч би звістку якусь одержати. Безпремінно треба вночі по язика. Хай гетьман як собі хоче…
Тої ж ночі, як тільки вщух дощ, Богун із Приндяком та ще з п’ятьма козаками виїхали до греблі, за яку вчора йшов бій. Забитих уже було поховано:, тільки де-не-де натикалися на польські трупи. Коні злякано щулили вуха, та й людям ставало якось тривожно.
На ставу й на болоті була мертва тиша. Тільки коло греблі тихо дзюрчала вода.
Коли поминули останні козацькі дозори й можна вже було щохвилини чекати зустрічі з польською чатою, Богун наказав зупинитися, віддав поводи Приндякові й зник у темряві.
Посуваючись обережно крізь вогку сиву млу, він напружено прислухався, інколи навіть припадав до землі вухом. Але ніщо не порушувало мертвої тиші. Здавалося неймовірним, що тут, зовсім близько, стотисячний польський табір.
«Сплять міцно, — думав Богун, — може, під’їхати ближче, а потім підлізти вдвох або втрьох, нагледіти й ухопити без галасу якогось із вартових?..»
Обережно ступаючи, затримуючи віддих і сторожко прислухаючись, він зробив ще кілька кроків. Десь далеко почулося рипіння возів.
Може, здалося?.. Ні, вози риплять. Навіть гомін якийсь чутно. Богун припав до землі. Сумніву не було:
«В польському таборі не сплять… Може, готуються в наступ на ранок? Може, прибувають нові полки?.. Ех, язика б тепер мати!.. Треба вертатися якнайшвидше. Але що це? Тупотять коні… Може, польський під’їзд подався до греблі й дорогу назад відрізано?.. Щ о як Приндяк із товаришами не встережуться? Треба перечекати…»
Богун проліз по волій траві, вибрав ямку й заліг.
Вода просочилася крізь одежу, але Богунові було байдуже.