«Якби тільки Приндяка не помітили, якби тільки повернулися швидше… А під’їзд чималий: коней чи не п’ятнадцять… Ну, то краще: Приндяк зразу помітить… А подалися, вражі сини, до греблі…»
Раптом тупотнява стихла.
«Стали. Помітили щось, чи що? Певно, помітили. Ні, їдуть далі… Тепер, певно, знов стали…»
Богун чекав довго. Під’їзд не вертався.
«Так і до ранку тут просидиш… Може, полізти спробувати їх обманути?.. Ні, так пропадеш. Треба чекати…»
Щоб не брала так нетерплячка, Богун почав думати про своє:
«Дід Панас і Максим, певно, не вернуться… Дивно якось, а, крім Оксани, вони чи не ближчі від усіх… Вони й Оксану, й Тимка любили… Ех, Тимко!.. Не пощастило тобі: першої мами й не пам’ятаєш… А другау… Щ о з нею?..»
Кров ударила Богунові в голову.
«Ну, попадеться мені той Сиворакша — з живого шкуру здеру!.. А Чарнецький?.. Дістався, собака, в полон раніше, ніж вони її викрали… А все ж таки треба його попитати… Ось трохи згодом відпрошуся в гетьмана візьмуся за ту потвору як слід… Скільки пак викупу визначено за Чарнецького?.. П’ять тисяч?.. Гроші великі… Але добудемо… Нічого… Добудемо… Скарби свої поодкопувати, чи що? — внутрішньо посміхнувся Богун. — Кажуть же козаки, що в мене по дніпрових заводях золотл більше, ніж у Забуського… Тому, мовляв, і до здобичі він не ласий… А що в тих скарбах?.. Оксана?.. Ех, Оксано, Оксано! Якби знав, де ти, — вирвав би тебе в біса з пазурів…
А хіба ти шукав її як слід? — боляче вразила думка. — Хіба тієї ж ночі, як тільки приїхали до Вінниці, не захопився своїми козацькими справами? А пам’ятаєш, як приніс Приндяк отого присадкуватого?.. Про все міркував, про все, тільки про Оксану забув… Але чого вони, вражі сини, не їдуть?.. Вже й світатиме, певно, скоро…»
Далеко в таборі — куди голосніше ніж першого разу — зарипіли вози… Ще раз і ще…
Ех, вітерець би тепер з того боку!..
«Гомонять… Чого вони гомонять поночі?.. Ого!.. Переполох там, чи що?.. Ого, який гомін!.. А це що? Новий під’їзд?.. Ні — тільки два вершники. А як летять!.. Чорти за ними женуться, чи що?..»
Два вершники чи хтось один одвукінь чимдуж гнав до греблі. Раптом став. Богун ясно почув голоси. Слів не можна було розібрати, але ясно було, що люди з під’їзду чогось перелякалися. За хвилину вони вже мчали назад, до польського табору.
А звідти все голосніше й голосніше лунав незвичайний гомін.
«Негайно ж треба відрядити козака до гетьмана: може, вони табір знімають?..» — подумав Богун і бігом подався до греблі — до Приндяка з товаришами;
Ті дуже зраділи.
— Ми вже гадали — пана полковника під’їзд захопив, — сказав Приндяк.
— А що, хіба так довго мене не було?..
— Та, може, через якусь годину дзигарову й світанок…
«А й справді, — подумав Богун, — як непомітно пройшов час… Треба когось до гетьмана якнайшвидше…»
Він наказав Приндякові їхати просто до гетьманського намету й переказати черговому джурі, що в польському таборі підозрілий рух і що слід би негайно ж подвоїти дозори, а може й вирядити під’їзд у запілля до ворога.
Захопити язика тут, коло греблі, нічого було тепер і думати.
Богун вирішив чекати світанку тут же за греблею, щоб зразу ж, як стане дніти, добре розгледіти, які зміни сталися в польському таборі.
20
«Прийшли до Хмельницького татари чи ні? Якщо прийшли, чи багато їх?.. Тисячі дві-три чи може й п'ятдесят і сто тисяч?.. Вдарять завтра на ляхів чи не вдарять?…
Коли вдарять — може, ще якось і викрутимося. А коли ні — пропадати напевно: бачили вже нас ледве не по всьому табору. Вибріхуватися вже ніяк… А головне — скажеш йому, а він тебе вже зустрічав і чув від тебе щось інше…»
Так міркував дід Панас, ідучи поруч з Максимом у юрбі челяді, що після бою поспішала до своїх возів на ночівлю.
— А тобі з хлопцем у який бік? — спитав хтось із челяді.
— Гай-гай… далеченько, — непевно махнув дід рукою.
— То, певно, тут ночуватимете?..
— Та я й не знаю… Звичайно, тут би з вами куди краще…
— Ну, то чого ж? Воно й веселіше. Повечеряємо, погомонимо. А то сумно якось. Ач, як татарва аллалакає!
Дід зітхнув з великим полегшенням. В темряві придивився до свого співбесідника. Обличчя цієї літньої, певно, хворої на груди людини викликало довіру.
«Певно, з кріпаків», — здогадався дід і не помилився: поки пройшли до возів, розпалили багаття, повечеряли й полягали спати — новий знайомий розповів дідові ледве не про все своє невеселе життя…
«Гай-гай! — думав дід, слухаючи це оповідання. — Ляхам-кріпакам, хоч вони й однакової з панами віри, певно, не краще, ніж нам, русинам…» Щось подібне до співчуття ворухнулося в дідових грудях, але гостро й чітко майнула й опанувала думка: