«Лях, певно, м'якої вдачі… Треба з цього скористуватися».
На ранок, коли ще всі спали, ді потихеньку збудив Максима й прошепотів йому на вухо. Хлопець негайно ж почав стогнати, мов хворий.
Учорашній знайомий — ледве прокинувся — зразу ж звернув увагу:
— Що то хлопцеві?.. Занедужав?..
— Та й сам не знаю: каже, болить щось усередині, а що — гаразд і сам не може сказати.
Поляк покрутив головою:
— Полежати треба… Може, якось обійдеться…
— Та як же лежати, коли вже давно йти треба?..
— Е, ні — куди там іти: бач, як стогне…
Дід безпорадно махнув рукою, зітхнув і сів. Сірі хмари поволі затягували обрій, купчилися в чорні отари, все нижче й нижче осідали над польським табором і, нарешті, опівдні почали сіяти дрібним, одноманітним, сірим дощем.
Над наметами, над возами, всюди — ген аж наскільки можна було сягнути — стояла вогка сивувата мла. В рівномірному, якомусь занадто легкому шумі дощу було щось дражливе, настирливе.
Люди, що поховалися по наметах, по темних землянках, а подекуди й під возами, сиділи майже всі нерухомі, сонні.
Різноманітність звичайних щоденних вражінь змінилася нудьгою, що її все більше і більше навівав одноманітний дощ.
Шум його впливав якось гіпнотизуюче: досить було позіхнути комусь у наметі, як зараз же починали позіхати всі присутні, й позіхання це не було таким, як звичайно, а опановувало всіх, немов якась пошесть…
Навіть дід Панас, знаючи з свого довголітнього досвіду, що не можна піддаватися таким позіханням, коли треба, щоб думки були бистрі й ясні, навіть дід, який мусив щохвилини чекати нгг якусь небезпеку, і той досить часто позіхав разом з усіма.
А дощ шумів і шумів…
Якби це було в звичайних обставинах, якби вчора не було нещасливого бою з козаками, якби не чутно було майже всю минулу ніч у таборі страшного зловісного «алла», — люди давно б поснули.
Але свідомість, що тут, недалеко, за річкою стоїть у дощовому тумані незліченна орда, страшне слово «татари», що вдарило вчора в серця десятків тисяч людей забобонним пострахом, нарешті, чекання чогось невідомого, неминучого, — все це примушувало боротися зі сном, може, ще більше, ніж настирливий дощ, гнітюче впливало на свідомість польського війська.
З намету на дощ майже не виходили. Тільки надвечір трохи неначе розворушилися.
Спричинився до цього якийсь до нитки мокрий, худорлявий немов кістяк жовнір. Він увійшов несподівано й обвів присутніх невиразним скляним поглядом. Дідові чомусь здавалося, що він спитає:
— А де тут шпиги козацькі?..
Але жовнір мовчав.
— Ну, що? — раптом спитав він так, що всі аж здригнулися з несподіванки.
— А у вас що?.. — запитав сусід дідовий.
— Та нічого. Он, кажуть, у Остророга вже спакувалися. Я думав — і тут.
— Що тут?
— Та нічого, — загадково промовив жовнір і вийшов.
За ним підвівся й пішов до виходу дідовий сусід.
Дід і собі встав і вийшов на свіже повітря.
Дощу вже не було. Але сива імла гнітюче нависла над табором.
На мить майнув у імлі худорлявий жовнір, за ним мов сновида дідовий сусід. Майнули й зникли.
Дід постояв, подивився й хотів був уже вертатися до намету, аж раптом далеко-далеко зарипіли вози.
«Чого вони там їздять поночі?» — майнула думка.
— Чи не відступ почався? — почув він коло себе тривожний голос, і в ту ж мить з намету одна по одній вийшли дві постаті.
— Треба б довідатись, — сказав хтось, позіхаючи.
— Треба, — позіхнув другий.
А вози рипіли все виразніше.
«А що коли справді тікають?» — не вірячи самому собі, подумав дід і відчув, як серце забилося йому швидше й жвавіше.
Він увійшов до намету й не повірив своїм очам: сонливості й тупої очманілості як не бувало. Всі ворушилися, вставали, сідали знов, будили тих, що поснули, щось мурмотіли, дехто виходив з намету й не повертався.
— Певно, таки справді в таборі щось не гаразд, — сказав хтось тривожно.
І наче у відповідь йому, коло намету хтось скрикнув:
— Тікають? Що?.. Татари?..
— Тікають… татари! — загомоніли в наметі.
— Ой матко свєнта! — закричав хтось коло входу.
— Цить… Цить… Тихб треба! — почулися голоси. Вози зарипіли зовсім близько.
Коло входу зчинилася іветушня: кожний намагався першим ускочити до намету.
Люди штовхалися, лаялися, але не голосно.
— Та що сталося? — запитав дід.