Ніхто йому не відповів. Перелякано кидалися до своїх речей, хапали клунки, жужмом зв’язували одежу й зараз же забували про неї, кидаючися до виходу… Хтось зачепив каганця. Почалася б пожежа, якби не дід.
У темряві жах охопив людей ще дужче. Вже не думали про те, щоб щось захопити з собою.
Поривалися тільки якнайшвидше вихопитися з намету, начебто там — на свіжому повітрі — був порятунок.
Але там було ще страшніше.
Вийшовши, дід не стільки побачив, як зрозумів, що ввесь польський табір метався немов у пропасниці. Очманілі від жаху люди бігали від намету до намету й перелякано запитували, що сталося.
У всіх напрямах можна було помітити рух возів, карет, окремих військових відділів, а найбільше — переляканих на смерть юрб.,
Найстрашніше було те, що все відбувалося без великого галасу, немов крадькома.
— Що сталося? — запитував інколи дід, але йому майже не відповідали. Зрідка тільки хтось шепотів: «Татари… Конецьпольський і Остророг уже втекли… Все покидали… Орди сто тисяч…»
Це було якесь чудо.
Дід протирав собі очі, смикав себе за чуба:
— Що це?.. Сон?.. Чари?.. Невже справді тікають?..
Поляки тікали. Це було щось неймовірне. З нечуваною швидкістю жах охопив стодвадцятитисячну масу людей, і вона нестримним потоком, наосліп кинулася геть із табору.
Хто перший почав тікати?.. Куди тікають?.. Чого?..
Ніхто не знав.
Але навіть найспокійніші, побачивши, як біжать охоплені жахом юрби людей, кидалися бігти й собі, тим самим збільшуючи й поширюючи загальний переполох.
І так, як тільки що в наметі очманілі від цілоденного напруженого чекання, від сірого одноманітного дощу люди не могли утриматися, щоб не позіхнути, коли хтось позіхав, — так само й тепер, почувши, що хтось перелякано прошепотів: «Татари… тікають…» — вони й собі тремтіли від жаху й шепотіли: «Татари… тікають…» — вже не можна було втримати їх від утечі жодною силою.
21
Холодний вітерець подував зі сходу. Хмари на обрії ледве помітно зарожевіли.
Ще густіший, ще непроглядніший став туман над ставом, над річкою, над болотом, над польським табором.
Почало дніти. Вже певно й сонце встало, але за хмарами його не було видно. Все вище й вище почав уставати до неба ранковий туман.
Ось уже й табір ворожий подекуди почав випливати з імли.
Коло греблі Богун і його товариші напружено дивилися в далечінь.
Жодного руху в таборі. Жодного звуку. А здається, час би вже грати зорю, час би вже заворушитися й слугам, і жовнірам…
«Вони таки й справді щось таке затівають, — подумав Богун, — табір як мертвий…»
— А дивіться-но, хлопці, що там чорніє на пригорку?
— Якісь дві постаті…
— Дві чи одна?..
— Здається, дві. Ні, одна: друга десь зникла. О, тепер зникла й перша.
— А більше ніхто не бачить людей у таборі?
— Ні, ніхто.
— А он там, на горбку, сюди ближче до шляху?..
— Та то ж, здається, ті самі дві постаті.
— Чому ті самі?
— Та тому, що одна височенька, а друга немов хлоп’я, чи що…
— Що то вони, шапками махають?..
— Ні, то здалося…
— Диви, диви, як швидко побігли…
— Хлопець попереду, а той, другий, все відстає.
— Зникли?..
— Зникли. Там, певно, ярок.
— А в таборі, окрім них, неначе душі живої немає…
— Справді. Ані душі…
— Пане полковнику, то ж ті люди сюди біжать: дивіться — он вони вже на дорозі до греблі.
Богун придивився уважно.
— Справді, сюди. Тікають вони звідти, чи що? Але чому ж ніхто не женеться?
— Може б, вибігти їм назустріч?..
— Ще не час… Обережно, хлопці, може, якась засідка.
Людей, що біжать не зупиняючись, видно вже добре.
Обидва в однаковій одежі: певно, слуги одного пана.
— Агов, агов! — кричить він, і голос наче Богунові знайомий.
— Агов! — відповідає Богун і штовхає коня вперед.
Козаки мчать за ним.
Утікачі зупиняються й підкидають шапки вгору.
— Діду! Максиме! — кричить Богун.
За мить він уже на землі: цілується то з хлопцем, то з дідом. Від хвилювання-вони не можуть сказати й слова.
Сльози течуть по їхніх змарнілих обличчях. Не може втриматись від сліз і Богун.
— Втекли! — перемагаючи себе й ковтаючи сльози, каже дід…,
— Ляхи… втекли! — плаче й сміється хлопець.
— Як же вони вас не наздогнали?..
— Втекли… нікому… повтікали! — ридає дід.
— Хто повтікав?
— Ляхи… Всі чисто…
— Як? Увесь табір?
— Увесь… усі чисто…
— Діду, що з вами?.. Максиме, дід, певно, захворів?..