Богун пробував заперечувати:
— Що з того короля, коли ми панів не приборкаємо?
На що вже був король Владислав, а й той проти панів не міг здержати…
А Кривоніс додавав роздратовано й ущіпливо:
— Ой Богдане, Богдане! Оглядаєшся ти й на передні, й на задні…НЗанадто Яке оглядаєшся. Ти, як той лис, що впав був у яму та мав сто думок, як з неї вийти, але так і не вибрав найкращої. Гляди, щоб і тобі того не було.
Але Хмельницького це не переконувало.
Богун був певен, що з цих трактатів нічого доброго не вийде: хоч який був би король, а пани не зречуться своїх маєтностей на Україні. Пани завжди будуть Панами.
— То що ж? Знов підемо в лядське ярмо? — не раз казав він товаришам. — Знову пустимо до себе в господу ясновельможних?..
Але, диана річ, мало було таких, що розуміли, на що натякав Богун. Більшість тільки всміхалися:
— Ні, вже тепер зась! Підпишемо з королем трактат. Тільки він і буде над нами… А панів геть к бісовій матері: всюди запровадимо козацьке урядування.
— Так-то й погодяться з цим пани та магнати! — пробував заперечувати Богун. — Один Ярема…
— Е, що там Ярема!.. Після Пиляви та Львова навіть Ярема не насмілиться проти козаків…
Богун знав, що такі думки навмисне поширює старшина, в якої на думці тільки свої права й привілеї. Він пробував говорити з простими козаками, з покозаченим поспільством. Але й серед них панувало переконання, що, власне, з панами вже скінчено й що після останніх козацьких перемог залишається тільки оформити здобутки народного повстання: підписати з королем трактат і запровадити по всій Україні козацький лад — без холопа й без пана.
Тільки Нечай і Кривоніс були тої ж думки, що й Богун. Але що вони могли зробити проти переважної більшості старшини?..
2
Був кінець березня 1649 року.
Вже давно смеркалося.
Тимко тільки що заснув, і Богун сидів коло нього тихо: нехай успиться як слід.
Невесело було Богунові. Тільки що розповідав він Тимкові про втечу ляхів з-під Пиляви, про облогу Львова й Замостя, про врочистий в’їзд Хмельницького в Київ…
Розповідав і знову переживав ці події — такі недавні й разом такі далекі…
Богун устав обережно, щоб не розбудити Тимка. Пройшовсь по кімнаті й сів край столу, схиливши голову на руки.
— І чого той Нечай не їде? Здається, давно б уже час…
Нечай був уже тижнів зо два в Переяславі, у гетьмана.
Там ішли нескінченні наради з королівською комісією.
І все ще, здається, не підписано ніякої умови.
А тут, на пограниччі, у Вінниці й на Брацлавщині, де стояв полк Нечаєвий, уже знову заносилося на війну.
Тижнів три тому поляки несподівано захопили Бар.
Дехто з панів навіть уже пробував повернутися до своїх маєтків і почати слідство над підданими, що покозачилися…
Треба було якнайрішучіше дати полякам відсіч, але не годилося робити цього без дозволу гетьмана.
Отож Нечай і поїхав у цій справі,
«А що коли гетьман не дасть допомоги? — думав далі Богун. — Що коли обкрутили його там ляхи з старшиною? Воювати проти панів з самим тільки своїм та Нечаєвим полком? Записувати в козаки всіх, хто захоче?.. А хоч би й так! — раптом майнула думка. — Хіба довго з п’яти тисяч зробити п’ятдесят?.. У поспільства настрій чудовий… Перше, кажуть, язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами знов пануватимуть…»
Тимко заворушився й почав щось лопотіти крізь сон.
«Воює… і вночі воює,— посміхнувся Богун. — Скоро вже зовсім козаком стане… й про Оксану вже не питатиме…»
Богун похнюпився:
«Де-то вона зараз?.. Чи пам’ятає, чи згадує про мене й Тимка? Чи, може, вже підкорилася долі — думає й вік звікувати покоївкою?.. Ну, не з таких… А все ж таки ось уже скільки часу минуло… Гадає, певно, що міг уже якось її розшукати, подати звістку…
А хіба ж не міг? — заворушилося сумління. — Ще після Пиляви міг когось відрядити на розшук… А бо навіть і сам поїхати… Якби ж знаття, Що з війною так повернеться, то може б і зміг… А після Замостя вже ніяк не можна було: хто б тоді залишився тут охороняти кордони? Кому було ставати на пограниччі, як не полкам Подільському та Брацлавському?..
Ну, а відрядити?.. Відрядити когось можна було. Хоч, справді, гаразд і поміркувати про це як слід не було часу… Але тепер?.. Безпремінно когось відрядити… Негайно ж, — рішуче підвівся Богун. — Чи сплять уже Максим з дідом Пана сом?.. Піти порадитись…»