Богун узяв шапку й вийшов до стайні, де мали звичку спати дід з хлопцем і Приндяком.
Там ще не спали: почулося, як зареготали Семен і Максим. Потім, певно продовжуючи оповідати, заговорив дід:
— Ну, от. Приїхав ото пан, — почув Богун, підійшовши ближче, — зібралась громада… Почав пан скаржитися: любив я, каже, свої підданих, піклувався про добробут їхній, ну, звичайно, й про свій… То правда, каже, що й курочку, й гусочку, й волика, каже, інколи вимагав… Хіба ж, каже, без того можна?.. Але, каже, в мене не так, як у інших панів: і чиншики, каже, менші, й одробіточок легший…
— Ну, а громада ж що? — запитав Приндяк.
— Та ти почекай! Громада, звичайно, слухає… І що ж, каже пан, мав я за це від вас нагороду?.. Будиночок, каже, мій спалено, скрині, каже, з шатами й сріблом поодбивано, шкатулку, каже, з пинезьми й паперами посічено, а пинезі розшарпано. Не вірю, каже, щоб усе те мої вірні піддані вробили. То, каже, певно, здрайці якісь моє добро так пожакували…
— Здрайці?.. Так і каже?..
— Та ти почекай! На все, каже, воля пана Христуса й пані матки боскої… Я, каже, навіть на здрайців тих зла не маю… Замирилися, каже, король з гетьманом — треба й нам з вами миритися…
— Ого!..
— Я, каже, з вамй не судитимуся: тільки, каже, добро моє поверніть… Та на здрайців викажіть…
— Невже так і каже? — не втерпів і вмішався Богун.
— Атож!
— Ну, а громада ж що?
— Та що… Зареготалися йому в вічі та й кажуть: коли хочеш, кажуть, пане наш любий, — приставай, кажуть, до нас у козаки. Ори, кажуть, сій і коси так, як ми… А курочок, кажуть, гусочок чи, боронь боже, воликів — тепер уже зась…
— Ну, а він?
— Не сподобалося йому дуже. Я, каже, не хлоп який, щоб руки свої білі бруднити працею… Хіба, каже, на тому король з гетьманом замирилися?..
— Та де це було? — запитав Богун.
Але не встиг ще дід Панас відповісти, як хтось нетерпляче застукав у ворота.
— Іване, не спиш? — почувся веселий голос.
Це був Нечай…
— Ну, здоров, здоров, Іване, — говорив Нечай, злізаючи з коня й передаючи поводи Максимові.— Як ся маєш, як ляхи?..
— Та що… з ляхами ввесь час зачіпки… Як гетьман?..
— Нічого. Вітав тебе. Зараз усе розкажу. Тільки спершу дай чим горло промочити: я до тебе просто з дороги.
Нагинаючись у дверях, Нечай увійшов і скинув кирею.
В хаті він здавався ще вищий, ще огрядніший: як поведе плечима, як закине назад голову, так і здається, що вдариться об сволок.
— Воно, по правді сказати, й повечерялося б, — сказав Нечай, сідаючи до столу. — Старі твої сплять?..
— Ні, не сплять, — привітно обізвалася баба Ївга. — Хіба ж можна спати, коли Нечай приїхав?.. Буде зараз і вечеря, й вина вцідимо
— Спасибі, бабусю… А Тимка, може б, у друге місце кудись перенести? Не люблю розмовляти стиха.
— Гаразд, — відповів Богун і поніс обережно Тимка в другу кімнату.
Тим часом баба поклала на стіл великий пшеничний хліб, поставила пузатий горщйк із борщем та смажену рибу в срібних полумисках.
Дід Панас приніс високий, теж срібний з золотом глечик і кілька чималих кубків.
Нечай вибрав собі найбільший, з химерно вирізьбленою покришкою, одв’язав од пояса дерев’яну ложку в металевій оправі й хотів був уже взятися до борщу, але побачивши, що до хати знову увійшла баба Ївга з якоюсь печенею, встав і перехрестився на ікони.
Їв Нечай не хапаючись, але дуже швидко: навіть Богун, що нетерпляче чекав новин, і той незчувся, як він уже впорався з борщем і взявся до риби.
— А в тебе, Йване, я бачу, теж лядський посуд, — сказав Нечай, підсуваючи до себе полумисок і витягуючи з нього просто рукою чималий шматок ляща.
— Поназносили козаки цілу полицю…
— Не подобаються мені ці полумиски: ковтнув двічі — вже й дно видно.
Справді, Нечай миттю спорожнив полумисок і підсунув до себе другий.
— А от кубок оцей — чудовий… Що це на ньому ви різьблено?.. Коні не коні…
— Верблюди, — сказав Богун.
— Ні, я не про тих, що з горбами, а ось, бачиш, яке довгошиє під деревом?..
— Та я гаразд і не додивлявся, — нетерпляче сказав Богун. — Коли вже наївся, кажи, що там у гетьмана.
Нечай повагом обтер гласні руки об поли саєтового жупана й хитро підморгнув:
— У гетьмана все гаразд.
Богун підсунувся ближче.
Увійшли в хату й дід Панас з Максимом, і баба Ївга.
Нечай хильнув з кубка, обтер рукавом губи й додав:
— Умову підписано.
— Яку? — стримано запитав Богун.
— Лядську…
— А війна?..
— Війна буде.
— А гетьман?