— Війни без гетьмана не буває…
— Та ти не глузуй! — трохи розсердився Богун. — Кажи все докладно. Коли умова — то мир, коли ні — то війна. Я так розумію…
— Га-га-га!.. І я так розумів спершу… А тепер добрі люди навчили…
— Та кажи вже, кажи, яка там умова?..
— Поки що мир до зелених свят. Потім — знову комісія: споряджати'реєстри. Військам коронним не переходити від Поділля за Кам’янець, від Волині — за Горинь, від Литви — за Прип’ять…
— А — Бар? А інші землі козако-руські?..
— А ти попитай у гетьмана: він підписував… Та не хвил^ойся так: це ж тимчасово… Яремі коронним гетьманом не бути. Ну, і ще там…
— Що ще?..
— Гетьманові мають видати Чаплинського. Тоді ж, після зелених свят, гетьман випустить бранців…
— І Чарнецького? — спитав Максим.
— Авжеж. А тобі що до нього?
Максим почервонів і не відповідав.
Богун дивувався все більше:
— А давно хіба він казав: «Хлопам орати, козакам воювати…»?
— Гай-гай! Дуже давно!.. Ти слухай, як він з ляхами поводиться. Прийшли ото вони чи не вдесяте до нього. Кисіль медоточивий ото знов почав умовляти. А він, правда, з похмілля був, — як не кинеться з лавки, як не вдарить ногою об землю, як не закричить: «Годі вже, годі! Шкода говорити! Йдіть собі тепер: я угорського посла виправляю!.. Нічого з вашої комісії не буде!.. Війна, війна мусить бути!.. Ех, і виверну ж я вас, ляхи, догори ногами!»
— Так і сказав?..
— Так і сказав, дай йому бог здоров’я… А полковники в регіт. А ксьондз там з комісією один — не стерпір, засичав щось, як гадюка… А Вешняк почув та до нього!.. Ледве гетьман одборонив: «Тихо, каже, вгамуйся, це ж таки духовна особа…»
— А Вешняк?..
— Всі вони, каже, духовні, — сучі сини: й попи, й ксьондзи!
— А угорський посол справді був?.. — запитав дід Панас.
— Був і угорський, був і московський, і молдавський був, і мунтянський, і навіть турецький!.. Тільки от з Литвою щось не гаразд…
— А що?..
— Дуже вже насіда на поспільство Радзівілл. У Литві ж залили панам сала за шкуру чи не краще, ніж тут!.. Ну, то Радзізілл бачить, що козаки начебто втихомирилися, — от він і завзявся приборкати поспільство: захопив Мозир, Бобруйськ… Тяжко там довелося нашим… Богдан просто не знає, що з Радзівіллом робити: коли тут із короною війна, треба, щоб там, з боку князівства Литовського якось себе забезпечити… Бо коли тут заваримо кашу, а Радзівілл несподівано вдарить на Київ — може й не здержимо…
— Ну, а Москва? Невже ж у неї нема якоїсь зачіпки Литву зв’язати? — спитав по хвилевім мовчанні Богун.
— Отож-то й біда, що від Москви ще й досі нічого певного… Якби Туреччина не обіцяла нам татарської допомоги — може б і зовсім не так гетьман з ляхами поводився…
— Оце, здається, й усе, — : сказав Нечай і налив вина в порожній уже кубок.
— Ну, а про віру нашу грецьку невже не було нічого?.. — спитала баба Ївга.
— Як не було? Та йцо ми, бусурмени якісь, чи що?.. Унію, скасувати — раз, митрополитові місце в сенаті — два, воєвода й каштелян київський мають бути лише грецької віри — три, єзуїтам у воєводстві київськім не мешкати — чотири…
Баба Ївга перехрестилася.
— А з реєстром же як? — запитав Богун. — Плутаєш ти щось! Казав би вже зразу. Це тобі не з дівчатами жартувати!..
Нечай споважнів:
— А чого б і не пожартувати, коли весело?.. Ти от хвилюєшся, перебиваєш, не даєш слова сказати… А я й сам не знаю, чому не кажу зразу про те, що найважніше… Ти от про реєстр запитав… А тут-то якраз саме й притичина. Допитувалися ляхи в гетьмана — чи не можна, мовляв, щоб не дванадцять' тисяч у реєстрі, а менше? А він їм… — Тут Нечай несподівано встав і випростався на весь свій зріст. — А він їм: «Чого ви, каже, до мене присікалися, — скільки та скільки?.. Скільки схочу — стільки й буде!.. Сто — то й сто тисяч, двісті — то й двісті!» — Якби Богунові сказали, що гетьман уступив у бусурменську віру, то він здивувався б менше, ніж тепер, почувши цю новину: «Як? Гетьман, що радий був замиритися на дванадцяти тисячах, гетьман, від якого можна було чекати найганебніших поступок панству, вимагає тепер козацьких прав ледве не для всієї людності? Шуткує Нечай, чи що?».
— Та як же це так? До чого ж тоді в чорта й комісія? П’яний він був, чи що?..
— Авжеж п’яний… Він, кажуть, після Києва ввесь час п’яний: від урочистої зустрічі, від розмов з патріархом, з попами, з ученими, з міщанами київськими сп’янів!.. Та як же сп’янів, якби ти бачив! «Лихий, каже, я. малий чоловік, але мені-то бог дав, що я єсмь єдиновладце'м і самодержцем руським!..» Розумієш, якого їм закрутив?