«Черні, каже, не відступлю, бо то права рука наша!..»
— Отож-то й біда, — зауважив Богун. — Гетьман ніколи на свої козацькі сили не покладається… А татари… їм тільки ясир потрібний… Ой, небезпечно пускати їх у нашу землю!.. Минулого року обловилися вони й під Корсунем, і під Пилявою, й підо Львовом, та й то, кажуть, подекуди наших людей у ясир брали, в умова з татарами: Простих людей аж по Віслу не забирати й ще, оди їм не чинити…
— Умова! Тільки тоді й додержуватиме татарва умови, коли бачитиме, що ми й по руках, які&о буде треба, дамо! — сказав Богуй.
Нечай глибоко замислився.
— Знаєш що? — раптом промовив він. — Хай ось тільки упораємося з ляхами… А тоді такого чосу татарві завдамо!..
— А задамо! — повеселішав Богун. — Головне, щоб гетьман не крутив та не оглядався на старшину… Щоб сміліший, рішучіший був. Такий, як тепер з ляхами… «Виверну догори ногами…» Оце по-коз^цьки! Оце добре… Так, кажеш, і сказав?..
— Так і сказав…
— От би здивувався Кривоніс, коли б живий був,
Усі посмутніли. Нагла смерть Кривоносова під час відступу з-під Замостя ще у всіх була в пам’яті.
— Хто-хто, а він би перший за здоров’я гетьмана випив, — промовив Нечай і почав наливати вина в келихи. — Вип’ємо ж і ми…
Випили й за Хмельницького, й за військо козацьке, й за все поспільство.
Нечай ставав усе веселіший. Його дотепи так і сипалися. Він без упину розповідав, як знущалися козаки й посполиті з послів польських, як грабували їхні вози, як ледве не витягли з карети старого воєводу Киселя, як у
Києві пани ховаються по монастирях, а міщани розшукують їх і там і тягнуть у Дніпро топити…
Вже й другі, й треті півні проспівали, а нікому ще не хотілося спати.
— Ну, годі! — нарешті підвівся Нечай. — Треба їхати.
— Що?.. А спочивати хіба не будеш?..
— А що я, дрова рубав?.. До Брацлава ж тут недалечко…
Коли він поїхав і всі вже клалися спати, Максим не вдержався й спитав у діда:
— Невже знов війна?..
— Авжеж, — відповів той, — гнівні люди на ляхів., Ой як гнівні!.. А козацтво ніколи ще з такою охотою не збиралося воювати…
4
Було вже після зелених свят. У замках Яреми Вишневецького — в Збаражі й у Вишневці — готувалися зустрічати з Варшави князя з дружиною й усім двором.
Військо Яремине — щось коло трьох тисяч жовнірів різної зброї — розташувалося в околицях Збаража.
Дорогою з Вишневця на південий схід — на Збараж — майже щодня рипіли навантажені доверху вози, йшли юрби челяді, маршували кінні й піші військові відділи.
Відомо було, що княгиня Гризельда житиме літом у Збаразькому замку… Отже, треба було приготувати їй належну зустріч.
Нетерпляче чекали княгині й слуги, що не знали спокою ні вдень ні вночі, й наглядачі, що аж похрипли від хвилювання та лайки, й околишні пани, що приїзд княгині обіцяв їм силу розваг і бенкетів.
Але княгиня чогось забарилася в Вишневці.
Були чутки, що, може, вона й зовсім поверне до Варшави, бо знову заноситься на велику війну й до Збаража їхати небезпечно.
З тривогою прислухалася до цих чуток Оксана.
— А що коли знов до Варшави?.. Тут хоч на звістку якусь від Богуна є надія… А там…
— На все божа воля, сестричко, — заспокоювала її Олена, — не бічно ж війна буде… Молись, може, полегшає…
Але молитись Оксана не могла вже давно…
— Легко сказати: цілий рік… Цілий рік жодної звістки. Жодної надії… І хоч би ще Богун хоч був знав, що вона тут… Але звідки йому знати?.. Одна тільки надія: якщо Максим живий — він безпремінно розшукуватиме Олену. А йому ж відомо, що вона мусить бути з княгинею…
— А що як війна триватиме кілька років? Що як загине, а може, вже й загинув Максим?..
Що Богун не загинув — Оксані було відомо: серед численних імен ватажків і полковників козацьких чи не найчастіше повторювали пани ім’я полковника подільського. З подивом і забобонним пострахом оповідали про його надзвичайні військові здібності, про витриманість і лицарство його полку, про те, що богунці — найкращі вояки серед козацтва…
Якою радістю, якими гордощами билось ' Оксанине серце, коли вона чула це від найлютіших ворогів козацтва!..
Минали дні… Після Замостя, після Варшави добре було тут у Вишневці, в замку, збудованому на скелі, на правому боці Горині, серед мальовничих узгір’їв і дубових лісів…
Хвилинами, одриваючись од шитва, підходила Оксана до вікна й дивилася в замріяні далі…
І здавалося їй, що душа її виривалась на волю й линула легкокрилою пташкою в весняній блакиті — далеко-далеко, туди — на південний схід — до Вінниці, де Тимко, дід Андрій, баба Ївга…