«А Івана нема: він у війську. Де-то тепер він? Може, рушив уже в похід, може, навіть зовсім уже недалеко звідси?.. А може, десь аж під Кам’янцем?.. От якби так, як тоді, в Підгірцях: з’явилися мов у сні дід Панас із Максимом, без сну — наче сон — промайнула ніч… І ось уже втеча, ось уже птицями летять козацькі коні… І ніч місячна, і він — милий — поруч… А в який звідси бік Підгірці?.. Зимою ледве не довелося туди повертатися: накрутив там щось отой бридкий патер з плюскнявим обличчям… Розповів, здається, все Конецьпольським… Добре, що княгиня Гризельда така зажерлива, що тільки руками замахала:
— Не віддам: вона не хлопка — не мають на неї Конецьпольські жодного права! Вона ж хоче жити тільки у нас…
— Правда ж, не хочеш вертатися до Конецьпольських? — спитала якось Гризельда в Оксани й, побачивши, що та наче злякалася, додала:
— Не бійся, я не віддам…
— До смерті пащятатиму ласку ясноосвєцоної пані,— прошепотіла Оксана.
«Що ж, краще тут, ніж у Конецьпольських, — не раз міркувала вона, — хоч і в полоні Чарнецький, а хто його зна, як усе може повернутися… Тут принаймні княгиня мене захистить… Звичайно, не з ласки своєї, а через те, що вишиваю й гаптую добре… Але це все одно…
Тільки б ніколи в світі не бачити отієї потвори Чарнецького!..
Хоч і тяжко буває тут, хоч і віддихнути іноді ніколи за роботою, а все ж коли-не-коли й з Оленою можна поговорити, і з Варкою… Олена дуже подібна до брата: така ж вродливу й струнка, як Максим… Але той жвавий, веселий, Олена ж майже весь час сумна й сумна. Все молиться, все молиться… Якби не робота, здається, молилася б цілими днями й ночами».
Надумала якось Оксана ще у Варшаві поміркувати з Оленою про втечу: може б, мовляв, хоч як-небудь можна вимкнутися від панів і хоч пішки піти на Україну… Та куди там: «На все божа воля… треба терпіти… На все божа воля», — тільки й сказала Олена.
А Варка — та жвава й весела, але й вона нізащо не погоджувалася — страшно…
Так і завмерла в Оксани ця думка.
Ще смутніша, ще тихша стала дівчина. Днями й ночами сиділа над вишиванням, дивуючи княгиню Гризельду своєю охотою до праці.
— Дівчата, бувало, співають під час роботи, Оксана ж майже ніколи. Та й як його співати в неволі, в панів?..
Яких пісень?.. Безкрилими, хворими птахами здавались вони Оксані в панських світлицях. Здається б і заспівала, й вилила б у пісні свою тугу, свою німу скорботу. Але що як не пісня, що як тяжке ридання вирветься з її грудей?..
Ні! Краще вже не співати…
У Вишневці Оксана трохи повеселішала. Чи то весна так на неї вплинула, чи краєвиди чудові, що відкривалися з вікон замка, чи, може, стомлене вкрай серце не в силі було вже терпіти тугу й скорботу й забилося якось по-іншому, по-весняному, щоб хоч трохи перепочити?..
Але коли пішли поголоски, що княгиня до Збаража може й не поїде, коли знов заговорили й пани й двораки про війну з козаками, стала Оксана знову смутна, як осінній день.
Вона навіть не повірила Олені, коли та одного ранку прибігла сказати, що є наказ вирушити до Збаразького замка.
— Не може бути… Не може бути, — шепотіла вона й не могла зрозуміти, що з нею сталося: в Збаражі ж навряд чи буде краще, ніж тут, може, навіть гірше.
Але серце чогось тремтіло, груди чогось високо хвилювались, немовби передчуваючи, що в Збаражі станеться щось дивне, щось несподіване, щось, може, навіть страшне, але таке, чого вона не зможе забути ніколи…
5
Місто Збараж з трьох сторін оточене водою: на сході й на заході два великих багнистих стави, на півдні — річка Гнізна, сполучена з цими ставами. Отже, місто ніби в підкові.
І річка, й стави утворюють для міста природну заслону, й тільки на відкритому північному заході — рів, гострокіл і паркани. Од східного ставу, далі на схід і на північ, підносяться порослі лісом узгір’я, а від заходу, починаючись коло самого ставу, розкинувся на десятки миль Чорний Ліс…
Над річкою, недалеко від східного ставу, на узгір’ї — потужний величний замок, збудований князями збаразькими років тому чи не іпістдесят.
Поміж замком і ставом розкинулося передмістя Пригрудок. Тут живуть найбідніші міщани збаразькі.
Вбогі халупи, кузня, кілька шинків, невеличка, поросла мохом церква з убогим цвинтарем, зелений майдан перед нею — все це здається таким мізерним, порівнюючи з розкішшю й величчю Збаразького замка.
А проте й тут шумувало Невгамовне життя, й тут були свої втіхи, й свої радощі, й злидні, й навіть пориви.
Ще минулого року, коли прилетіла чутка про пилявецький погром, коли покинули пани не тільки всі найближчі околиці, а навіть і потужний замок— ударив кривий дзвонар порослої мохом церкви в усі чотири не дуже-то голосні дзвони, панотець одслужив молебень і виголосив казання про те, що сам бог карає ляхів і що гріх тому, хто може держати шаблю, в руках, не піти проти католиків на захису і оборону православної віри.