І чи то панотцевих гарячих казань, чи то інших яких намовлянь послухалися міщани, але багатьох із них за кілька день уже не було в передмісті… Декого не було ще й досі… Та, може, воно й краще, бо недовго стояв Збараж пусткою: знову повернулася польська залога, й багато загинуло на шибеницях і тих, що колись були покозачилися, й тих, на кого була тільки підозра. Навіть панотець ледвеледве врятувався був од шибениці. Побито його дуже, так, що навіть служби божої довго не міг правити. Але потроху видужав і знов почав служити в церкві, хоч, звичайно, в казаннях уже не був такий войовничий.
Тепер він усього боявся: і поляків, і ремісників, що не забували про недовгий час панування козацького… Боявся й кожної нової людини, що інколи, бувало, з’явиться на якийсь час у Пригрудку, чи то скуповуючи у ремісників їхні вироби, чи просто подорожуючи кудись через Збараж.
Але таких було мало… Та й що їх могло привабити до Пригрудка? Досить часто з’являлися тут тільки старці та каліки за милостинею: щиро й не скупо подавали богобоязні міщани пригрудські. Тут навіть шпиталик маленький був при церкві для хворих старців.
Лежало тут четверо їх, та ще ось недавно, днів за два як приїхала до Збаража княгиня Гризельда, — ліг п'ятий.
Хлопець років чотирнадцяти, що був йому за повожатого, жив поки що в попа, допомагаючи по господарству.
Дуже подобався він старому попові: спритний, працьовитий, чемний… Та й розумом господь не обидив. І до церкви ходив часто. А надто після того, як приїхала до Збаража княгиня Гризельда й дехто з її православних слуг почав одвідувати службу божу в Пригрудку.
Якось після обідні затримався піп в олтарі.
Люди вже всі вийшли, тільки якась Гризельдина покоївка все ще стояла навколішках перед старою іконою троєручиці.
Піп хотів був уже вийти з церкви бічними дверима, коли раптом здалося йому, що хтось наче скрикнув.
— Не лякайся, Олено, це я, — стиха сказав знайомий попові хлоп’ячий голос.
— Максиме, любий… Я знала, що ти живий!.. — Від Оксани…
— Цить. Скажи Оксані — ми з дідом тут: я в попа, дід у шпиталі, не хворий. Приходьте в неділю вдвох. Обережно. Умовимось. Цить. Я вже піду.
Піп почекав, поки стихли хлопцеві кроки й поки дівчина теж вийшла з церкви.
«Про що вони умовлялися?.. Той дід не хворий… То чого ж він лежить у шпиталю ось уже другий тиждень?
Змова тут якась, чи що?.. Треба довідатись…»
Піп став стежити за хлопцем і дідом, але нічого підозрілого не помітив. Правда, дід став частіше виходите погрітись на сонечку, частіше розмовляв з хлопцем, але, оскільки міг піп почути, про речі цілком звичайні.
— А змова таки якась є, — хвилювався все більше піп, — зразу видно, що є…
В неділю, вже перед вечором, несподівано завітав дід.
— Ну, як ся маєте, діду? — спитав піп.
— Дякую за ласку, панотче, видужав… Хочу вас попросити, чи не можна, щоб хлопець у вас зостався на якийсь тиждень: треба мені сходити до Вишневця в своїй справі…
— А яка у вас, діду, справа?
— Та там… до небоги, навідатись треба.
— До якої небоги?..
— Та хіба не все одно вам, панотче? До небоги, та й край…
Попові запитання дідові не сподобалися. «Помітив він щось, чи що?.. А хоч би й помітив — хіба ж це не своя людина? Хіба не захоче допомогти козакам?.. Сказати йому по щирості?» — завагався дід.
— Тепер такий час, що всього треба стерегтися, — сказав піп. — Боюся, скажу по правді…
— Тобто як?… Хлопця боїтесь в себе залишати, чи як?..
— Усього треба стерегтися… Он, кажуть, знов ворохобню козаки починають…
— То, виходить, на вашу думку, панотче, того не треба?.. Того, виходить, і хлопця боїтесь у себе залишати? Думаєте, ми з козаків?..
— А хто тебе знає, чоловіче добрий, хто ви такі,— хвилюючись підняв голос піп. — Мені однаково…
— Однаково?.. Як однаково?! — гримнув дід, але, спостерігши, що піп труситься з переляку, встав і пішов геть.
Ціла буря хвилювала в його душі. Гадав був, що все так нескладно, просто: залишити Максима в попа, самому за якийсь тиждень знайти добрих коней, вибрати, кудою найзручніше тікати… А тоді й Оксану, й Олену, й Варку, чи як її там… Усіх равом… А за ніч уже й з собаками б не наздогнали… І ось несподівано перешкода… Та ще від кого — від попа, від своєї людини!..