Хтось пустив поголоску, що Кричевський з Богуном погромили під Меджибожем Лянцкоронського, що Яремине — військо, приспівши на відсіч, теж мусило відступати, а може й тікати, що за Кричевським та Богуном іде Хмельницький з ханом і всією потугою.
В замку спішно готувалися до оборони. Переказували, що військо на чолі з регіментарями вже під самим Збаражем, що не сьогодні-завтра воно з’єднається з відділами Заславського, Конецьпольського й Яреми і що за річкою Гнізною під керуванням генерала Пшиємського вже риють окопи.
— Все скінчено!.. Все скінчено… Не встигли… Все скінчено, завтра їхати, — ледве ворушила спраглими устами Оксана, прислухаючись до метушні, що ставала все голоснішою. — Все скінчено. Знов до Варшави… Прощай, Максиме… Прощайте, діду… Не судилося…
— А чому не судилося? — немов підштовхнув її хтось.
Серед такої замішанини ніхто й не помітить, що якась там з покоївок залишилася…
Але залишатися було ще небезпечніше, ніж виїхати: жовніри й офіцери ставали все нахабніші. Навіть коли княгиня була тут — чіплялися… А що ж тепер буде?…
— Побігти знов до Максима? Але втеча ж тепер аж ніяк неможлива, навіть коли й дід повернувся. Переховуватися в Пригрудку? Де? В кого? В попа, де живе Максим? Та це ж безглуздя, переховуватися під час облоги!..
А вона ж триватиме довго… А коли погромлять пани козаків, що тоді? Що тоді?..
Голосний регіт у парку примусив Оксану здригнутися: там кілька жовнірів причепилися до якоїсь служниці.
«Тікати!.. Негайно ж тікати геть!.. Хоть у прірву, — подумала дівчина. — Сонце ще високо». Міст ще не зведений».
Серед загальної метушні, не звернувши нічиєї уваги,
Оксана опинилася за ворітьми.
Вона не думала, що, може, не знайде Максима. Вона вирішила йти навіть до попа, якщо не побачить хлопця десь коло церкви.
Максим був на цвинтарі.
На могилці, під бузковим кущем, сидів і дід. Побачивши його, Оксана аж заридала з радості. Але радіти не доводилося, дідових коней Захопили поляки. Він сам ледве встиг утекти. Про втечу втрьох не доводилося й мріяти.
— Людність тікає до міста, — оповідав дід. — Усіх, що йдуть у протилежному напрямі, ляхи затримують, хто не боїться козаків — ворог.
— То як же ми? Як же буде? — питала Оксана то в одного, то в другого.
Дід і хлопець мовчали.
— Тут тільки одна може бути рада, — переконано сказав дід, і Оксана зраділа, що нарешті-таки знайдено якийсь вихід. — Тільки одна… Треба тобі, Максиме, вирушати самому…
— Як? А ви? — захвилювався хлопець.
— Слухай уважно. Часу небагато. Йди так, як оце стоїш. Ні грошей, ні харчу брати не треба, так безпечніше. Йди ввесь час понад ставом. Місто буде в тебе ліворуч. Як вийдеш за місто — заховайся десь у болоті, та обережно, там від берега аж до міської брами мусить бути сторожа. Ночі тепер темні. З болота треба тобі на північ від ставу. Пам’ятаєш, там ліс на горі? Добіжиш до лісу, зараз же круто візьми праворуч. Це буде просто на схід. Стежок там, здається, нема. Та воно й краще. Там усе взгір я високі, порослі дубом і грабом. На схід іди цілий день. Чим більше встигнеш пройти, тим краще. Другого дня повернеш на південь. А там уже сам побачиш, певно й з козаками там десь зустрінешся… А коли під Збаражем не дай би боже уздріли тебе, кажи, що з Валахівки, заблудив… Розумієш?..
— Розумію… А як же ви, діду, з Оксаною?..
— А ось як. Скажи Богунові, якщо побачиш його раніше од нас… Скажи, що дід, мовляв, з Оксаною вибрали хоч дальшу, але найлегшу дорогу: човном через став, а тоді лісами…
— Човном? Чому ж ви мені, діду, раніше цього не сказали?..
— Га? Та коли ж я б устиг тобі це сказати? Жаль, човник дуже маленький, тільки-тільки на двох. А Оксану ми на хлопця перевдягнемо…
Максим недовірливо скоса глянув на високі Оксанині груди.
— Ну, чого роздивляєшся? Йди вже, часу небагато. Та гляди там — обережніше. Нам-то з Оксаною легко буде… А от тобі… Ну, нічого, викрутишся. Щоб такий козак та не викрутився? — вже зовсім весело додав дід, обняв і поцілував Максима.
Оксана теж обняла хлопця й поблагословила.
— Ну, йди, йди, не оглядайся! — суворо сказав дід, побачивши; що Максим ступив кілька кроків і завагався.
— А що, дуже небезпечно буде йому йти? — пошепки запитала Оксана, коли Максим зник з очей.
Дід не відповів нічого. Він сидів, похиливши голову на руки, й, певно, про щось тяжко замислився.
На цвинтарі стало вже зовсім темно.
— Га?.. Що… — немов прокинувся дід. — Питаєш, чи пощастить йому вислизнути? Авжеж… Хай мене святий грім уб’є, коли днів через три не потрапить до козаків!.. А от нам трохи гірше… — Голос діда увірвався. — Збрехав я йому, моя доню, через став тікати не можна… Доведеться якось тут переховуватись…