— Побачимо. Треба порозумітися з гетьманом: за день-два, гадаю, він уже й тут буде.
Богун не помилився: ранком другого дня немовби чорні хмари з’явилися на обрії.
— Гетьман іде, гетьман! — загомоніли в полку…
— Та й не сам, певно й татари, — казали досвідченіші.
Справді: чорні хмари з південного сходу все збільшувалися, то було сполохане козацьким й татарським військом птаство.
Часом воно летіло так густо, що ставало аж темно.
Крякання чорних круків, гелготання диких гусей, розпачливі крики чайок і тужливе тюлюкання куликів зливалися в якийсь тривожний зловісний чи то плач, чи то стогін.
Перегодом з’явилися й звірі: то сірий здоровенний вовчище несподівано наткнеться на табір і, клацнувши щелепами, метнеться в гущавину, то рудий злинялий сторожкий лис крутне пухнастим хвостом і зникне, немов простилаючись по густих травах, то переляканий на смерть заєць, вискочивши з розгону аж на майдан якоїсь із сотень, зупиниться мов очманілий і через мить дремене ще швидше геть…
За хмарами птахів устали на обрії густі хмари пилу.
Гетьман зустрів хана на Чорнім шляху під Житомиром і зараз же рушив на північ,
П’ятдесят тисяч козаків ішли в центрі. Сімдесятитисячна орда — по обох крилах.
Повз Богуновий полк проходило тільки крайнє ліве крило.
Богун з Приндяком, Филоном Немирою й сотниками, щоб краще бачити похід ординців, виїхали на узгір’я край шляху.
В чорних великих баранячих шапках, у вивернутих до гори хутром, одягнених просто на голе тіло кожухах, з довгими розмальований луками й повними стріл сагайдаками на плечах, татари ішли неймовірно тісною лавою, що навіть зблизу нагадувала якусь велетенську гадину.
Кожний ряд — сто вершників, триста невисоких- степових коней з кудлатими гривами. Кінь при коні, ряд за рядом, один за другим, один за другим…
— Ну й тісно ж ідуть, бісові діти! — зауважив Филон Немира.
Голова колони вже зникла за обрієм, а кінця ще не було видно.
— Як листя в лісі! — сказав Приндяк.
Богун мовчки напружено вдивлявся в обличчя ординців. Його дивувало, що всі вони такі одноманітні, такі однакові. Він хотів дошукатися хоч одного неподібного до інших вершника й не міг: темна, рухлива, сувора, вкрита густою курявою мовчазна маса здавалася однією істотою.
— Де пройдуть, там буде чисто, — сказав хтось тихо.
Богун мовчки кивнув головою. Дивне почуття опанувало його: йому здавалося, що татари проходять повз нього вже давно-давно. Здавалося, що йтимуть і йтимуть нестримно й сьогодні, й завтра, і ввесь час. Він уявив собі всю татарську орду цю страшну, таємничу, зловорожу масу, — що вкрила собою чи не десятимильний простір… і, раптом сказав:
— Треба було обходитися без орди.
Ніхто його не почув.
За ногайцями йшли кримці, за кримцями — довгочубі стрункі черкеси в високих білих папахах, у напрочуд гарних світло-сірих черкесках, за ними — в яскравих різнокольорових халатах, у червоних і білих чалмах — мальовничі меткі румелійці.
Проходили з раннього ранку до пізнього вечора.
Другого дня, одержавши звістку від гетьмана, Богун наказав вирушати. йшли невеликими переходами, часто зупиняючись на спочинок.
Околишні села стояли пустками. Людність, прочувши про татар, поховалася.
Потолочені, збиті копитами ниви, а подекуди й обгорілі руїни осель свідчили, що люди боялися недаремно.
— Добрі спільники, ой добрі! — не раз похитував головою Богун.
— От на кого вже давно в мене руки сверблять, — додав Приндяк.
…Через кілька днів надвечір полк підійшов до козацького табору під Збаражем.
Давши наказ розташуватися на ніч, Богун зліз на дуба й оглянув околицю.
Ніч була тепла, спокійна.
На кількамильнім просторі — всюди, де розташувалося козацько-татарське військо, горіли десятки тисяч огнів.
Поблизу червоніли вони великими огнищами, трохи далі меншими, а там, далеко на обрії, спалахували тільки жовто-червоними маленькими зірками. Здавалося, не було їм кіния-краю.
За ними — далеко на північ — мав бути Збараж.
Богун довго сидів на дубі, вдивляючись у це море огнів і прислухаючись до стриманого таборового гамору, що нагадував шум морського прибою.
«Скрутно доведеться ляхам у Збаражі. Їх щонайбільше двадцять п’ять — тридцять тисяч разом зі слугами.
А козаків і татар щонайменше тисяч сто п ятдейят. За кілька днів буде вже й по Збаражу, — думав Богун.—
Хіба тільки в замку триматимуться трохи довше… А що як у замку Оксана? Були ж якось чутки, що княгиня в Збаражі… Виїхала, давно, певно, виїхала з усіма бебехами!» — намагався заспокоїти себе Богун, але думка, що Оксана в Збаражі, чомусь не покидала його.