«І хоч би тобі якась звістка від діда Панаса!.. Як у воду з хлопцем упали. Може, вже й на світі нема?..»
Козаки давно вже поснули, а Богун усе ще не міг заспокоїтись. Від думок про Оксану він перейшов до міркувань про найближчі військові події, про Хмельницького, про татар, про те, що знов, як і минулого року, з явилася сарана, що в багатьох місцях люди не сіяли ні восени, ні весною, що тяжкий буде для України цей рік навіть і тоді, коли війна скінчиться щасливо.
Заснув Богун аж світанком і прокинувся пізно: вже давно просурмили зорю й козацтво саме сиділо за сніданком.
Поміж довгими рядами возів, розставлених окремо по сотнях, сиділи навколо великих казанів курені — по десятеро, а коли й по двадцятеро чоловік й поважно їли куліш. Тут же, коло казанів, купами лежав на білих широких хустках понарізуваний великими скибками хліб.
Смачний куліш парував так приємно, що Богун мимоволі взявся за ложку.
— До нас, до нас, пане полковнику! — закричали йому з кількох куренів разом.
Богун сів коло першого куреня вінницької сотні разом з Филоном Немирою й Приндяком.
— Після сніданку треба до гетьмана, — сказаз він Немирі.
Але до Хмельницького довелося- вирушати значно пізніше: не встигли ще поснідати, як прибіг конем молодий козак:
— Від полковника миргородського до пана Полковника вінницького! — сказав він, знімаючи шапку.
— Від Матвія Гладкого?.. Що таке? — підвівся Богун.
— Позавчора під Вишневцем під’їзд захопив бранок. Одна каже, нібито вона родичка пана полковника…
«Оксана!» — ледве не скрикнув Богун і стримано запитав: — Де вона?
— Вони вдвох, пане полковнику, зі мною: їдуть возом… Та я гаразд не знав, де полк Вінницький — зупинив їх у тому гайку… Спека!..
— Гаразд. Подякуй від мене полковникові Матвієві,— сказав Богун і швидко, намагаючись не побігти, пішов до гайка, куди йому показав козак.
Ще здалеку побачив він коло воза двох дівчат, але вони дивилися в протилежний, бік.
Одна з них — вища — постаттю дуже нагадувала Оксану.
«А хто ж друга? Хто ж та, низенька?» — подумав на мить Богун, але зараз же забув про неї й бачив перед собою лише Оксану.
Він був уже кроків за десять, він уже ледве не біг, коли дівчина озирнулася.
Богун став як укопаний. «Чужа, незнайома дівчина, зовсім це не Оксана!» — приголомшила думка.
— Хто тут про мене питав? — різким, зовсім не своїм, неприємним голосом запитав Богун.
— Це я… це ми… Я сестра Максимова — Олена, — тихо промовила дівчина.
— Максимова?. Якого Максима?..
— Хлопця… Максима… лубенського… Того, що з дідом Панасом…
— Ага! Сестра Максимова?.. Знаю, знаю, — силкуючись зібрати думки, говорив Богун і раптом зовсім несподівано для дівчат голосно скрикнув — Олена! Сестра Максимова!.. Були з княгинею? То певно й Оксану бачили?
— Аякже, — зацокотала Варка. — Увесь час, іще з мимулого року: і в Лубнах, і в Варшаві, і в Замості, і в Збаражі.
— В Збаражі? Хіба Оксана в Збаражі?..
— В Збаражі. І Максим, і дід Панас там…
— З ними? То як же?.. Вона хіба втекла з замка?..
— Не знаємо, — тихо сказала Олена. — Ми виїхали а княгинею несподівано. Вона залишилася…
— А нас загін татарський аж під Вишневцем захопив, — зацокотіла Варка. — Ой і перелякалися ж були ми тоді!.. Якби не козаки миргородські, певно, було б уже й по нас… А козаки… Ой і бідові ж хлопці!.. Особливо там один…
— То невже Оксана в Збаражі? — не слухаючи дівчат, міркував Богун. — Сама чи з дідом і хлопцем?.. Однаково. І так, і так дуже погано. А бо викриють їх ляхи й замордують, або під час штурму щось трапиться… А чому безпремінно трапиться? — почав Богун заспокоюватись. — Переховається там якось, та й усе… А місто ж не сьогодні-завтра вже наше буде…
— Та чого ж ви мовчите, дівчата? — ласкаво звернувся Богун до Олени й Варки. Усміх опромінив йому лице, очі заграли привітно.
— Та пан полковник же нас зовсім не слухає,— озвалась Олена. — Може, панові полковникові неприємно, що ми до нього звернулися… Але ми тоді так були поперелякувалися…
— Неприємно? Чого неприємно? Бог з вами… Я дуже, дуже радий!.. Справді, попервах мені здавалося, що тут і Оксана… Але ви ж мені все про неї розкажете!.. Ех, якби знати, що з дідом трапилось… А може, вони не в Збаражі?.. Може, якось устигли вимкнутися? Розкажіть мені все докладно.
Дівчата, заохочувані ласкавим і уважним поглядом полковника, почали оповідати.