— Нічого собі,— похвалив Зорка.
— Гайда, — сказав Богун.
На валах польського табору майже нікого не було.
— Ех, жаль, певно, Ярема снідає,— зітхнув Зорка.
Під’їхали близько, але так, щоб мушкетні кулі не долітали. Стали юрбою.
— Починай.
— Га-га-га! О-го-го!
— Панове ляхи, панове ляхи!
— Панове ляхи, матері вашій сто чортів!
Кілька жовнірів з’явилися на валу.
Від козацького табору теж поволі почали наближатийя люди: спершу поодинці, потім цілими юрбами. Кожний вибирав найвигідніше місце й сідав, посмоктуючи люльку й пгільно придивляючись до всього, що робилося на валу.
— Панове ляхи! — закричав Кремезний. — Чого це ви там поховалися?.. Пора вже ваш чинш одбирати!.. Ось уже цілий рік ми вам нічого не платили!..
— А може, чи не загадаєте якої панщини? — ревнув довгошиїй.
— От із бидла ще й досі не брали десятини! — насмішкувато тягнув Кремезний. — Коні ржуть, бидло пошаліло: на ярмарок хоче…
— Га-га-га! О — го-го! — ревнули всі разом.
— Лайдаки!.. Лайдаки! — почувся з валу металевий голос. — Підходьте-но ближче — ми вас почастуємо!..
— їжте самі на здоров’я! — ревнув довгошиїй.
— Х то там питав про панщину? — запитували з валу.
— О тем потем, — відповів Кремезний.
— Хочете знати, коли за чиншем прийдемо?.. Чинш не залегне: збере його військо литовське, поки ви тут сидітимете. Від панщини — поки що пільга: будете небавом греблю через Дніпро сипати для князя Яреми!..
— Шкуру здеремо! — крикнув довгошиїй.
— А десятину з вас візьмуть татари! — кричали з валу. — Поженуть дітей і жінок ваших до Криму, як бидло!
— Не діждете, сучі сини! — відповів хазяїн мавп і одночасно махнув рукою.
— Га-га-га! О-го-го! — озвалися козаки на цей знак.
— Га-га-га! О-го-го! — реготали вони так нестримно, що регіт їхній підхопила вся величезна юрба, що зібралася послухати пересвари.
Поляки щось кричав, аж надривалися, але слів не було чутно.
Тим часом Богун торкнув коня й став у юрбі так, щоб полякам його не було видно.
Тоді напнув лук, спробував тетиву й поклав довгу стрілу. Нахилився трохи вперед на високій кульбаці й почав цілитись.
Обличчя йому почервоніло з напруження, непорушна, немов залізна, була ліва рука, правиця ж спокійно, упевнено тягнула тетиву аж до підборіддя.
— Панство магнати! — кричали тим часом товариші хазяїна мавп:
— Га-га-га!.. О-го-го! — зареготали навколо…
Аж раптом дзвизнула й заспівала стріла…
Ніхто не бачив її блискавичного лету, але всі помітили, як стрепенув руками блакитно-жупанний ротмістр, закрутився на місці й упав додолу.
Заметушилися й забігали поляки, мовчки стежило за ними козацтво, а Богун стрілив ще раз і ще раз — так швидко й так легко, що тільки по насуплених аж до перенісся бровах та по синій, аж чорній жилі на лобі можна було пізнати, якого страшного напруження м’язів вимагали ці постріли.
А на валу вже знов упало двоє поляків, а третій дістав стрілу в ліву руку.
— Оце вам чинш! — крикнув Кремезний.
— Оце вам панщина!..
— Оце вам десятина!..
Поляки не відповідали. Через кілька хвилин на валу вже не було ні душі.
Козаки тісною юрбою обступили Богуна й голосно дивувалися:
— Ну й цілець!
— А лук же який добрячий…
— Лук-то лук, та треба ж щось і до лука!
— А хто він такий?
— Ех ти, гепало! Та це ж Богун!
— Той самий?
— Авжеж.
— Та він же ще молодий зовсім: а казали, ще за Дмитра Гуні…
— А хіба давно Гуня панів колошматив?
— Ну, все ж таки…
— Пане полковнику! Пане полковнику! — почувся в юрбі голос Семена Приндяка. — Пан гетьман до себе просять — шпига якогось спіймали.
Богун із Зоркою подалися до намету Хмельницького.
Це був той самий турецький намет, який під Пилявого козаки забрали в Конецьпольського. І всередині була не менша пишнота, ніж у поляків.
— Це задля хана й послів чужоземних, — пояснював цю пишноту Хмельницький.
У Хмельницького зібралися майже всі полковники: і Бурляй-Гадяцький, і Морозенко-Корсунський, і Гладкий-Миргородський, і Гоголь-Кальницький, і Пушкар-Полтавський, і Тиша-Звягельський, і Носач-Прилуцький, і ще душ десять інших. Тільки Нечая чомусь не було.