Гетьман давав накази щодо штурму на ранок.
— Ти що ж, Іване, з шпигами лядськими накладаєш? — пошуткував гетьман. — Спіймали тут одного, а він каже, що приятель твій чи-то джура…
Богун пильно глянув на приведеного двома козаками шпига. Це був страшенно схудлий хлопець середнього зросту. Одежа шматтям висіла на ньому, немов на тичині.
Довге скуйовджене волосся падало аж на очі. Обличчя було аж чорне од пилу.
— Пане полковнику! — сміливо промовив хлопець.
— Максиме! — скрикнув Богун, одразу пізнавши його з голосу.
— Ага, бач, справді приятель! — буркнув Хмельницький.
Виявилося, що справа була дуже проста: по тижневім блуканні в лісах і ярах Максим раптом наскочив на одну з козацьких чат. З несподіванки й переляку, гадаючи, що це поляки, хлопець почав тікати і лише після довгої гонитви був спійманий. Тоді, побачивши, що це козаки, він сказав, що йде від Збаоажа до полковника Богуна. Дальші пояснення давати ТТДмовився. Цього було досить, щоб його припровадили до гетьмана, який уже давно звелів усіх підозрілих неодмінно приводити до генеральної канцелярії.
— А Оксана?.. А дід? — спитав Богун тут же, коло гетьманського намету.
— А хіба їх ще нема? — здивувався хлопець і розповів, як надумав тікати дід з Оксаною через став.
Богун посмутнів. Йому ясно було, що дід обдурив хлопця і що, певно, тепер переховується з Оксаною десь у Збаражі.
— Завтра вранці штурм… Може, все якось обійдеться… Може, ляхи їх так швидко не викриють?..
— Невже ж вони там залишилися? — почав непокоїтись хлопець.
— Навряд, — заспокоїв Богун, — певно, збочили до якогось села й гадають поки що там перебути… А ти молодець: це ж ви з дідом уже вдруге Оксану рятуєте… Молодець, справжній козак! Прийдемо ось до коша — вибереш собі коня… й мушкет, і шаблю: пора вже. Та й ще там дещо тебе чекає.
Незабаром Максима вже не можна було впізнати. З поголеною головою, у новій, трохи завеликій шапці, в синьому жупанці й при шаблі він скидався на справжнього козака.
Олена й Варка аж заплакали від щастя, побачивши його живим і здоровим, та ще в такому вбранні.
— Дякуй же, дякуй панові полковникові,— казала Олена, а Богун лише посміхався:
— То ж я тільки над козаками полковник, а тобі просто Іван… Федорович.
9
Вночі на раді в Хмельницького штурм призначили не на ранок, а на вечір другого дня: гетьман хотів зламати опір поляків одним потужним ударом, отже, треба було підготувати його добре.
Ще з вечора почали сипати проти польських валів три величезні шанці, щоб поставити сорок гармат із сімдесяти, що їх мав гетьман до своєї розпоряди.
Решту гармат розташовано проти правого й проти лівого флангів поляків, там, де коло східного ставу ворог іще не встиг насипати валу.
Всю ніч готувалися козаки й татари до штурму: оглядали й гострили зброю, набивали піском великі мішки, щоб закидати ними рови під валами, робили великі й малі смолоскипи, щоб кидати їх на ворога та освітлювати вночі місце бою, навантажували Тарасами та дубовими колодами довгі вози, щоб за їхньою ослоною якнайближче підійти до польських окопів…
Полковники, сотники, осавули, курінні отамани — кожний коло свого відділу — робили вказівки, давали накази, стежили за виконанням і повідомляли Хмельницького про хід роботи.
На обширі кількох миль у червоному, світлі великих кострищ — коло возів, коло гармат, коло наметів, коло валів і коней, — усюди помітно було безупинний рух.
З’являлися з темряви, зникали в ній і знову з’являлись освітлені червоним багаттям десятки, сотні, тисячі постатей, дзвінко й уперто рубали сокири, шурхали піском і землею незліченні спритні лопати, тихо рипіли вози й мажі, а подекуди лунко били об тверду землю копита: то окремі полки вже починали пересуватися на заздалегідь призначені від гетьмана місця.
Протягом цілої ночі увесь величезний табір козацькотатарський не знав спочинку. Тільки на ранок сподівалися наказу гетьманського відпочити до півдня.
В польському таборі було тихо. Тільки щось опівночіз’явилася на валах освітлена смолоскипами урочиста процесія.
Попереду під балдахіном ішов високий ксьондз з святими дарами, у білій з золотом мантії. Два інших ксьондзи підтримували його під лікті. Держала балдахіна тримали чотири шляхтичі в довгих блакитних кунтушах. Перед ними, розкидаючи квіти, йшло кілька дівчат у білих сукнях. Зр ксьондзами з непокритими головами йшли князь Ярема й уся старшина польська.