— А ваша милість в якому полку служить? — запитав Лещиньський.
— Під Його Княжою Високістю Богуславом Радзивіллом.
— Це в тому полку, в якому тепер новий оберстлейтенант?
— Я нещодавно службу почав, але ж вважаю однак, що під таким славним воєначальником, як його милість пан гетьман, добуду слави.
— Ба, і не тільки воєнної, але, навіть, довічну можеш, пане, заробити, коли одержиш від козаків шаблею по голові чи кулю в сраку.
Швірський підкрутив вуса.
— І що тут робити, — буркнув Лещиньський. — Нам служити, а не мудрувати!
— Не мусимо ми гинути заради милостей мил’с’даря Калиновського, — відрізав Швірський.
Можна було сказати: іскра проскочила поміж ротмістрами, поручниками і полковниками. Дантез зіщулився на лаві, зробив вигляд, нібито його повністю поглинули коропи та осетри на полумиску — на жаль, риба, згідно з польським звичаєм, дуже вже була приправленою перцем та шафраном, так що її і їсти було неможливо. Він чуйно наставив вуха. І дійсно, гетьман мав рацію. В останні часи в таборі діялося щось зле.
— Знаю я, про що ти говориш, Самуель, — спокійним і достойним голосом відповів Одживольський. — Але з заклинаю тебе, покинь такі думки, доки не буде пізно.
— Раз ти вже знаєш, про що я думаю, тоді, пане-брате, скажи все це нам в очі, пане перший полковнику Речі Посполитої.
— Ти добре знаєш, про що я кажу! Про конфедерацію! Не треба нам бунтів у війську, яке є останньою підпорою Речі Посполитої, коли Хмельницький підіймає голову!
— Річ Посполиту дуже нелегко боронити з пустим шлунком, — буркнув Швірський, розриваючи жирну пулярку наполовину. — Скажи це панам-товаришам з хоругви. Спитай у них, чому це лляним насінням та криничною водою живуть вони з Великодня.
Одживольський вдарив булавою по столу, аж задзвеніли чарки, кубки та жбани.
— Притримай язика, пане-брате, доки я добрий, — прохарчав він. — Я тобі коронного лицарства бунтувати не дам! Хочеш конфедерації, ніби ж то заради добра війська. Я мені щось бачиться, нібито річ тут в чомусь зовсім іншому — в сваволі, в солдатських ґвалтах; в контрибуціях, які стягуються з селян та міщан; в розбоях. А ще річ у тому, щоб тебе вибрали маршалком зв’язку.
— Ні, — спокійно відповів на це Швірський. — В сраці я бачив всі заслуги та достоїнства. В сраці я бачив двір, королев’ят та політику. Я тільки роблю рахунок заслуг та страт панів-братів, що у війську служать. Вже багато років власними грудями закриваємо ми Річ Посполиту перед козацькою навалою, під Константиновим, під Збаражем і Берестечком! І де заплата за все це? Де заслуги? Де відзначення та гроші для піхоти і драгунів? Сем зірваний, король про військо і не думає, а гетьман заради приватної забаганки на Молдавію іти бажає. І Річ Посполита так до нас відноситься, як колись до козаків. Я б сказав, як до нігтів, які часом підстригти треба, щоб не стали вони диявольськими пазурами.
— То не Речі Посполитої заслуга, а тільки короля та гетьмана. А особливо, Марії Людовіки, ірод-баби, що його величності згубні поради дає. Дуже то погано, коли жінка у влади! Згуба то для Корони і Литви, — ораторствував пан Лещиньський.
— співала п’яна челядь і гайдуки, заслуговуючи численні «браво» та тости.
Дантез завмер від жаху. Ця дика шляхта ображала королеву Марію Людовіку, жінку Яна Казимира. Так як же не міг пасти край, в якому так святотатствують проти помазаниці Божої?!
— А другий з винних — це Калиновський! — рявкнув Швірський. — Хоче Хмельницький сина за Донну Розанду видати, то нехай і видає. Це справа Лупула та козаків, а не Корони. Ми, лицарство Коронне, існуємо для того, щоб Річ Посполиту боронити, а не для того, щоб дурні згинути в ім’я чесноти дочки господаря!
— Тим більше, — доповнив Мазур Пшедвоєнський, — що Розанда жодною мірою не дівиця. З візиром, з язичником, в ліжкові колотилася, наче кобила навесні.
— Напевне з нею все також, — закінчив Лещиньський, — як з однією нашою вдовою з Великопольщі, яка раз спитала одного солдата, що турки і татари роблять з тільними дівчатами, яких зловили у ясир. А коли той відповів, що тих, в яких тіла побільше, до розпусти примушують, сказала: «Господи Боже, якщо вже призначив мені корону мученицьку, то дай її поміж татарів».
Гучний сміх та крики мало не розвалили двір. Бертран зробив ковток з келиха.