Барановський вже не сидів. Він кружив довкола столу, заглядаючи до очей шляхтичам.
— Якщо ж тоді за все це всі ви, шляхта Польщі і Русі, не помститеся ваших гербових братів з України, якщо станете тут про мир говорити, шиї гнути перед збунтованими хамами, тоді знайте, що не вважаю я вас за шляхетно уроджених. Тоді вам тільки гній на поля возити. Тоді залишається вам нашити на шаровари клапани ззаду, як це содоміти у Хранції роблять. І залишається вам бабів зводити, писарчуком у москаля служити. І тоді не коронні ви сини, але тільки собаки та курвини сини… І скажу вам тільки, що пес вас їбав!
Одживольський схопив ротмістра за руку, притис до столу, сам підірвався на ноги.
— Досить!
Барановський замовк. Для нього це була вже остання можливість. Бо пани-браття вже скочили з-за столу, в руках заблищали шаблі, чекани та обушки.
— Сам я помстився, — закінчив пан Барановський. — Але ж цього завжди мало. От, два тижні тому, перед тим, як його милість гетьман визвав мене до Глинян, в степах над Бугом зустрів я п’ятьох козаків. Великі з них молодці були, лицарі православні, які перед тим зарубали старого бернардина, що укривався на покинутому дворищі. Так повірте, коли ці воїни запорізькі побачили мене, впали на коліна і почали милості просити. Дуже достойно кричали та на палях танцювали потішно. А коли з них шкіру дер та очі свердлами викручував, такі потішні речі розповідали, що я від сміху сльозами заливався. Уявіть собі, що один з них пророкував, що корону королівську три чорних орли подзьобають, але ж піднесе її з землі та на голову вкладе польський лицар, який буде мати щит на щитові, і той же лицар Україну вспокоїть. То може це хтось з ваших милостей? Що ви на це, пан Пшедвоєньський? А ти, пан Лещиньський? Не носиш, часом двох щитів перед собою?
— Щит на щитові… Так то ж може бути герб Яніна. А я — Ястженбець.
— Ну от, бачиш, пане-брате. Вірно я козака на палю вбив, бо брехав.
— І що, легше стало по тому мил’с’дареві?
— Ні, пане-брате. А знаєш, чому? Бо поводир тих різунів від мене втік. Відокремився від них, уникнув кари, а коли ми його через степи гнали, скакнув з конем до ріки. Молодий був і гладкий. До кінця життя я його запам’ятаю. А коли вже ноженятами на палю сучити почне, тоді я на його бандурі йому ж таку думку заграю на два серця, що з тою палею він відразу ж до пекла полетить.
— Пане Барановський, — сказав полковник Одживольський. — Залиши нас одних.
— З причини сивої бороди вашої милості, не спротивлюся. Мил’с’дар Швірський! Я нагадую панові, що сьогодні…
— Не забув я про те, мил’с’дар пане-брате.
Барановський розсміявся, обернувся та вийшов з кімнати.
Тільки тепер Дантез наважився оглянутися навкруги. Він чув все, про що говорили панове-браття, і тепер, залитий холодним потом, розважав їхні слова. І дійсно, він не розумів, про що тут йдеться, окрім звичайної, посполитої помсти козакам. Та під три чорти, яка справа йому до України та майбутнього Речі Посполитої?! Він повинен тільки вбити Швірського.
А де ж той Швірський подівався? Його місце на лаві було пустим. Дантез підірвався на ноги та роздивився. Ні, він не міг спустити того з очей. Француз поклонився Одживольському та іншій старшині, після чого швидко почав пробиватися різб юрбу шляхтичів та слуг. Але ж товариша з гусарської хоругви Любомирського ніде не бачив. Він протиснувся до сіней, глянув над головами п’яних пахолків і…
— Мил’с’дар, не мене шукаєш?
Швірський весело поглядав на француза. Він підкрутив вуса та указав на двері, що вели до комори.