— Тихо! — шикнув Опанас. — Я щось почув.
Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад, груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!
— Корнійчу-у–ук!
— Що за лихо?
— Ляха… Ляха бачив, — ледь видавив з себе Бульба.
Різун підірвався на ноги, схопив косу и підскочив до Опанаса.
— А ну виходи, ляше! — з усіх сил загорлав він. — Будемо тебе на палю набивати!
В час, коротший, ніж миттєвість, чорна тінь висунулась з-за дерев. Вона допала Корнійчука, промчала поряд — страшна, яку не опануєш. Опанас здужав помітити лише блиск шаблі, почути хруст тіла, яке перетинають, а потім вже біг, ноги самі несли його в сторону табору. Голова Корнійчука покотилася до багаття, впала в круг світла і завмерла, поглядаючи на світ вилізлими з орбіт очима. Всі в один голос простогнали.
— Людиииии спасайтесяаааа! — закричав Опанас. — Ляхиии йдууууть!
Але було вже пізно. Не вспів хоч хто-небудь крикнути, ще до того, як стражники підняли тривогу, вершники вже вискочили з-за дерев. Гукнули постріли, заіржав кінь. А потім страшний, неприборканий і кривавий ураган спав на табір.
Селяни навіть не пробували ставити опір. Вони гинули з виттям, криками та сльозами, падали під ударами кінських грудей, розчавлені кінськими копитами. Нападники сікли їх по спинах та кінцівках, відрубували долоні, що хапалися за борти возів, розбивали вщент голови. Били з вбивчою вправою професіональних вояків, без віддиху, безжалісні, ніби вовки, швидкі мов вітер в степу, страшні, ніж сисуни з-під вікових курганів.
Опанас біг, прикриваючи долонями голову. Впав на землю, чуючи стукіт копит, втулив обличчя у вологу, закривавлену траву. Через мить над ним пробігли селяни, що тікали від вершників. Застогнав, отримавши удар ногою, коли по ньому пробігли чиїсь личаки. Потім схопився на ноги і побіг до возів, протиснувся під колесами. Висунувся і…
Дістав по голові, впав на тіло якоїсь молодиці. Помацав тім’я, але крові не почув, зрозумів, що отримав плазом, а не лезом.
Різня була закінчена. Опанаса погнали, не жаліючи ударів ногами чи нагаєм туди, куди збирали недобитків з табору. Разом з іншими селянами він опинився в групі черні. Звідусіль на них напирали морди, груди та боки красивих, гнучких польських коней. Селяни, збиті у купу, що закривалися від ударів шабель, нагаїв та чеканів, могли лише бігти вперед. Той, хто впав, так вже і залишався на землі, бо такого топтали копита, пробивали шаблі, або ж чекан розбивав такому голову.
Вершники загнали бранців на пагорб, під хрест, що стояв на перехресті доріг і на якому стирчав посірілий Христос без рук та голови. Опанас крадькома роздивився. Їх оточували панцерні в кольчугах, підлатниках і бехтерцях. З-під місюрок та хутряних шапок виглядали понурі, вусаті, позначені шрамами обличчя. Очі ляхів не виражали нічого. Зараз вершники крутилися мов вовки довкола людей в покривавлених свитах, сірм’ягах та смердючих дьогтем кожухах.
Два вершника вихопили з юрби першого селянина. В слабкому світлі факела Опанас розпізнав Чорновола. Панцерні погнали його під хрест, де чекав шляхтич на чудовому, сивому коні. Жеребець з позолоченою збруєю, інкрустованою бірюзою, з нагрудником, прикрашеним кистями та перлами, гордо здіймав голову і тряс султаном зі страусового пір’я. Опанас переніс очі на вершника. В світлі місяця він побачив молодого шляхтича у ковпаку з хутра рисі, з підвісом, пуком пер чаплі, одягнений у малиновий жупан з петлицями.
— Пане поручнику, — звернувся молодик до товариша. — Спитай-но, де бунтівники!
Вершник у посрібленому бехтерці, з обличчям, прикрашеним сивими, спадаючими донизу вусищами, під’їхав до Чорновола.
— Де різуни? — загримів він згори. — Де Хмельницький?! Говори, хаме!
— Не знаю я, пане, — простогнав Чорновол. Бульба знав, що той говорить правду. Вони не знали, де шукати козаків. — Помилуйте, на святу пречисту…
Молодий шляхтич підняв долоню. Дав знак. Чорновол не чекав. Впав на коліна, хапаючись за прикрашене яшмою стремено і підкутий саф’яновий чобіт шляхтича — це він хотів поцілувати панські ноги. Але не встиг! Зі свистом і блиском впали донизу шаблі панцерних! Відрубані руки Чорновола впали на степову траву. Різун перевернувся, давлячись криком. Він вив та катався в потоках чорної в місячному світлі крові. Не встиг він застигнути, як солдати витягнули з юрби наступного селянина.