— Я теж колись був вам близький, — сказав Дантез. — І сам себе називав людиною честі.
— І що ж сталося? Ти, пане кавалере, вже ним не є?
— Вмер я, пане старосто, — смутно прошепотів Дантез. — Там, під шибеницею на ринку в Пшемислеві. А потім певні люди забрали в мене мою гордість; знали з мене це незносний тягар.
— Не може такого бути, — усміхнувся Собеський. — Честі не можна ні у кого відібрати. Її не можна продати на ярмарку за жменю срібників. Честь та фантазію шляхетську, ти, мил’с’дар, можеш відібрати у себе тільки сам.
— Ти, мил’с’дар полковник, говориш як мій батько. Але я дам тобі добру раду. Тримайся ближче його милості гетьмана Калиновського, хоча б навіть його накази здалися тобі диявольськими.
— Не розумію.
— У свій час зрозумієш, пане старосто. Польська кавалерія причинила гетьманам та Його Величності достатньо клопотів, щоб Його Величність почав роздумувати, щоб її розпустити.
— Не може такого бути! Ти, ваша милість, дивуєш мене!
— Бо ваша милість і не припускає, скільки ще чого дуже скоро зміниться в Речі Посполитій. Ваше здоров’я, пане полковнику!
— Пані? Ти тут? В таборі? Посеред солдатні?
Вона чекала його посеред намету, присівши на чудовому ложі, покритому хутрами.
Євгенія підірвалась з місця, прикриваючи вуста віялом.
— В таборі я, щоб відвідати вуя, — прошепотіла вона, спускаючи великі сірі очі. — Прийшла, щоб подякувати вашій милості за порятунок, — зігнулася жінка в придворному уклоні.
Собеський підійшов поближче, уперся руками під боки, потім кинув на ліжко свою шапку з хутра рисі і полковницьку булаву, взяв дівчину під підборіддя і поглянув їй прямо в очі.
— Кавалер де Дантез не був винен в нападі. Ти оскаржила невинну людину! До того ж, чоловіка, який, може бути, врятував твою честь!
— Дантез був серед нападників, — відповіла гостя. — Коли побачив твоїх слуг на дорозі, в останню мить поміняв наміри і хотів робити з себе спасителя. Він брехав, мій пане.
— Якби був винним, не виграв би власного життя в кості. А тепер в милостях у гетьмана Калиновського.
— Про те я, власне, і хотіла поговорити з вашою милістю.
Собеський пройшовся коло жінки.
— Ти, панно, прийшла подякувати за порятунок чи в якійсь іншій цілі? Ти дуже ризикуєш, знаходячись у військовому таборі.
— Поряд з тобою, мій пане, я не боюсь, — прошепотіла.
Марек і не пізнав, коли жінка закинула йому руки на шию, потягла на ложе, поцілувала у вуста, а потім почала шукати діамантові ґудзики жупану. Собеський не відав, що з ним діється. Він не хотів цього, може, теж, трохи її побоювався, а одночасно чуяв, що не зможе їй опиратися, що ще мить, і він нап’ється з джерела розкоші, навіть якщо потім прийдеться почути на губах смак отрути.
— Пан гетьман потребує союзників, — прошепотіла жінка. — Він розраховує на тебе, пане, щоб ти утримав чернь та солдатську сваволю…
Вони лягли на шкурах, на соболиних та оленячих хутрах, на сріблястих сибірських лисах. Марек віднайшов вустами перса Євгенії, стягнув декольте її сукні донизу…
Несподівано щось біля них зашелестіло. Струни козацької бандури видали з себе неприємний брязкіт. Собеський підірвав голову. Поряд стояв зблідлий Тарас.
— Що… Ах ти сучий сину! Хто дозволив тобі увійти?!
— Ваша світлість, не роби цього! — скрикнув козак. — Не наражай душі на вічний осуд…
— Хто це такий?! — крикнула Євгенія, підтягуючи тканину сукні, щоб закрити округлі груди. — Це козак?! Мил’с’дар старосто, козака тримаєшся?! Як це так?!
— То мій слуга. Мій стременний. Зараз піде геть!
— Не піду, — вперся козак. — Я вас, пане, боронити мушу!
— Що ти сказав?!
Собеський з розмаху вдарив Тараса в обличчя. Голова молодика відскочила вбік, сам він заточився на стінку намету, притиснувши бандуру до грудей.
— Так як ти смієш, сучий сину! — викрикнув староста.
Він повернувся в сторону Євгенії. Очі жінки метали блискавки.
— Забий його! — прошепотіла вона.
Староста одним швидким рухом схопив булаву…
…і тоді Тарас вдарив по струнах. Собеський затримався посередині намету, застиг. Він не міг пересилити себе. Не міг забити. Знову поглянув він на Євгенію, та власне виходила з намету. А він стояв, нерішуче, слухаючи мелодії, яку вигравав Тарас, доки, в кінці кінців, не кинув булаву.
— Тарас, я…
Бандурист не відзивався.
— Пробач мені…
Козак без слів притиснув його долоню до вуст.
— Ще сьогодні до мене прийде пан Пшиємський, який бажає переговорити зі мною наодинці. Я викладу йому всю справу і покажу листи. А він вже вирішить, що з тобою зробити.