— Вашої дружини нема на нашій зустрічі?
— Нема. Вона відпочиває з онуками на узбережжі.
Інгрид спохмурніла, люб’язна посмішка зникла з її обличчя, і вона раптом запитала:
— Як ви думаєте, пане Рогге, чи можна зберегти кохання після зради? Випадкової, безглуздої… Непотрібної…
— Ні, — відрізав Рогге. — Це неможливо.
— А що ж тоді робити людині, яка кохає, але яка через певні обставини стала… грішною…
— Про це треба було думати раніше.
— Кохання не визнає милосердя? — спитала, Інгрид.
«Я все-таки негідник, — подумав Люс. — Що за манера — зразу складати уявлення про людину з перших двох фраз? Це злочин — дозволяти собі погано думати про людину, не пізнавши її по-справжньому. Фашизм, та й годі. Хіба я міг припустити, що вона поставить таке чудове запитання? Проте Нора вирішить, що я придумав їй це запитання після того, як провів з нею ніч».
— Кохання — це саме милосердя, — відповів Рогге, — але, щоб зберегти кохання, милосердя й чистоту стосунків, треба бути нещадним до тих, хто зрадив.
— Я не хочу вам вірити, — сказала Інгрид, і на її очах виступили сльози, — нема чоловіків, які не зраджують своїх жінок! Нема! Я таких не зустрічала! Всі чоловіки зраджують, тільки одні це роблять, як тварюки, а інші поводяться, як чесні люди, — не обіцяють раю і не клянуться у вічному коханні!
— Я протестую! — сказав високий, міцний ще, хоч і сивий як лунь, чоловік і підвівся з свого місця. — Ми думали, що кіномистецтво хоче допомогти нам у вихованні молодих германців, а тут ми бачимо спробу опорочити ідеали!
Люс почав кусати нігті: він кусав нігті з горя і від радості Він знав, що це жахливо. Нора шпетила його, твердячи, що нігті кусають тільки ті чоловіки, яким судилося. стати вдівцями; він знав, як це гидко, але він нічого не міг з собою вдіяти. Зараз була радість — неждана-негадана, він навіть не міг мріяти про таке щастя: говорив Іоахім Гофмайєр, колишній радник Геббельса по роботі з молоддю.
В Люса були архівні кінокадри, в яких Гофмайєр виступав перед активом гітлерюгенду і давав вказівки, як і від чого слід уберігати молодь, що треба протиставляти розтлінній більшовицькій і англо-американсьКій пропаганді.
Люс не думав, що до Гофмайєра підійде Крістіна. А вона йшла до нього, підтягуючи за собою, як шлейф, провід мікрофона.
— Неправда! — вигукнула вона. — Ніхто не збирається виступати проти ідеалів чистого кохання! А втім, я не розумію, як можна ділити кохання да «чисте» й «нечисте»?!
У залі зчинився галас. Благовидні бабусі почали гамселити по столиках важкими пивними кухлями.
— Найчистіше можна опорочити! — перекриваючи галас, вела своє Крістіна. — Можна! Даремно ви так кричите! Виходить, ви боїтесь мене, якщо не даєте мені говорити!
— Тихо, друзі! — Гофмайер підняв руки, звертаїочись до членів своєї «асоціації». — Дамо юній дамі можливість висловитись і доведемо їй, що нам нема чого боятися. Прошу вас, юна дамо.
— В кому більше чистоти й моралі, — спитала Крістіна, — в тому, хто робить те, що йому хочеться — відкрито, не ховаючись, — чи в тому, хто робить те саме — ви знаєте, про що я кажу, ви всі знаєте, і дами, і панове, — ховаючись, боячись, оглядаючись на прописну мораль буржуа?!
— У тому чистота, юна дамо, хто не оглядається на прописну мораль, але погоджує свої вчинки з мораллю істинною.
— В чому відмінність прописної моралі від моралі істинної?
— Мораль — це, якщо хочете, дотримання норм поведінки.
— Отже, кохання — це норма поведінки? — наступала Крістіна.
— Спершу кохання — це потяг сердець, а потім, коли цей потяг освячено церквою, — це, я не боюся здатися старомодним, дотримання норм моралі і правил поведінки.
— Потяг сердець? — перепитала Крісті. — А що робити з тілом?
— Хіба серце безтілесне? — спитав Гофмайер і переможно засміявся від свого запитання.
— Ну, так от про тіло й серце, — пополотнівши, заговорила Крістіна, діждавшись, поки в залі вщухне сміх. — Я вам хочу дещо розповісти про серце, чисте кохання й тіло. Я завагітніла від пана вашого віку…
Гофмайер, побагровівши, запитав:
— Сподіваюсь, то був не я? Чи ви забули обличчя вашого спокусника?
— Він був професором римського права в нашому університеті, — вела далі Крістіна. — Він так читав про велич моралі Риму, що здавався мені вищим за всіх людей на землі, не кажучи вже про тих першокурсників, які норовили притиснутись до мене коліном на лекції. Я посварилася з своїм хлопцем, по-дурному посварилася, а наш професор їхав зі мною в одному вагоні метро, і я навіть не знаю, чому, розповіла йому про це. Ах, як красиво він говорив про кохання і про підлість молодого покоління! Як він мені розповідав про свою дружину, яка зрадила його, і як вона потім стояла перед ним на колінах, а він не простив їй, бо «не можна прощати підлість!». Як він говорив про чистоту, зробивши мене жінкою! Як він говорив про ідеали, змушуючи мене брехати дома, де я буваю по ночах! Як він аналізував літературу й театр! Який він був вихований і добрий, який він був ніжний, знаючи, що ніколи не одружиться зі мною! А коли я завагітніла, він просив мене віддатися тому бідолашному хлопчикові, щоб було на кого звалити дитину! Ви всі зрадники! Ви зраджували своїх дружин, а ваші дружини зраджували вас, поки ви були молоді, а тепер вам хочеться замолити свої гріхи і ви починаєте вчити нас чистоти!