В’ячеслав Іванович зупинився на віддалі од цього рухливого й гомінкого строкатого натовпу. Я теж не мав ані найменшого бажання опинитися в його гущавині.
Ізраїльські футболісти один за одним залишали роздягальню, йдучи через мікст-зону до автобуса. Вони охоче відповідали на запитання медійників – англійською й на івриті, але українська преса не виявляла до них особливого інтересу. Усі чекали на переможців, що досягли заповітної мети. Ті, одначе, не поспішали: було зіграно останній матч у році, попереду чекала відпустка.
Нарешті з’явився перший з динамівців. Юрба ущільнилася, напираючи на огорожу, заблискали спалахи камер, виріс нерівний ліс рук із мікрофонами й диктофонами. Колеги часу не гаяли.
Кияни – усміхнені, щасливі – з задоволенням відповідали на запитання, перекидалися жартами із журналістами й демонстрували променистий настрій. Хтось прощався й ішов, на його місце ставали інші гравці, деякі встигали проскочити мікст-зону, поки преса смикала чергову жертву.
Гайдук вийшов із роздягальні серед останніх.
– Сергію… хвилинку!..– моментально пожвавилися журналісти. Гайдук неохоче зупинився, ставши просто перед нами. Зосереджене обличчя, ані тіні втоми. Кутики губ ледь зведені – ніби півусмішка, що означає: грою він у цілому вдоволений.
– Прийміть вітання з виходом у плей-оф, Сергію! Якого суперника ви б хотіли одержати після жеребкування? – запитала кореспондентка одного з новинних каналів.
– «Манчестер Юнайтед»,– відповів він.
– Але ж «Манчестер» так і не вийшов із групи, у них третє місце…
– Справді? Ну, тоді це не має значення. Нехай буде як буде.
– Яку оцінку ви б собі поставили за першу частину сезону? – пролунало запитання від мого колеги з «Території».
– Не беруся себе оцінювати, це ваша прерогатива.
– Вам, форвардові, важко було без підтримки стадіону?
– Як і всій команді. Ми граємо у футбол для людей, а займатися цим за порожніх трибун… не знаю… мабуть, безглуздо.
– Що б ви сказали тим, через кого покарано клуб?
– Нехай вчаться думати й не ховаються, як боягузи, коли настає час відповідати за свої вчинки!
– До чого збираєтеся вдатися у відпустці?
– Буду готуватися до другої половини сезону.
– Скажіть, Сергію, чи є ймовірність, що ви залишите «Динамо» вже цієї зими? – я скористався секундною паузою, щоб вигукнути своє запитання.
Гайдук зреагував – відшукав мене поглядом, приготувався відповісти, і раптом я побачив, як стрімко змінюється вираз його обличчя.
Він уривчасто кинув: «Коментарів не буде»,– натяг на голову каптур легкої парки і, більше ні на кого не дивлячись, покрокував геть. Здійнявся невдоволений галас, услід йому посипалися репліки, хтось засвистів.
Я скоса глянув на мого супутника – той спохмурнів, на вилицях перекочувалися жовна.
– Це він тебе помітив?
В’ячеслав Іванович кивнув.
– Хочеш, доженемо його на паркінґу? – запропонував я.
– Не варто, Петровичу. Мені ця твоя витівка відразу не сподобалася. Вистачило б і футболу…
– Чого це він так зірвався?
– Звідки мені знати?! Я ж тобі чітко дав зрозуміти: не треба нам із ним зустрічатися, особливо на людях… Ходімо звідси – нема чого тут більше робити!..
Було вже досить пізно, коли ми дісталися додому.
Поки мій гість відігрівався в душі, я накрив стіл. Ще напередодні я запік у духовці філе лосося зі скибочками помідорів, зерновою гірчицею й тертим сиром, і зараз лишалося тільки відправити страву в мікрохвильовку. Нашвидкуруч я зробив легкий салат, нарізав лимон і поставив на стіл запітнілу пляшку «Фінляндії».
– Ну ти даєш, Олексію Петровичу! – усміхнувся мій гість, вивалившись у хмарі пари з ванної.– Ну й народ, як то кажуть, готовий до розпусти. Щось я зголоднів.
– Картоплю смажити не вмію. Це особливе мистецтво, не всім дається. Так що даруй. Сідай-но…
Я наповнив чарки:
– За перемогу?!
– За перемогу!
– І як тобі Гайдук? – запитав я, без паузи наливаючи другу.
– На рівні. Зі своєю роботою впорався, хоч і не забив… Журналюги мене розлютили… Хтось його назвав піжоном. А чого? Ну не любить людина кривлятися на камеру. Вийшов на поле, відпрацював, пішов. А всі ці післяматчеві інтерв’ю… До речі, як там твоя книжка?
Я мало не запитав – яка? Але вчасно спинився.
– Просувається потроху. Але не так швидко, як хотілося б… От – загальмував на одному моменті, і ні з місця.
– На чому саме? – Він енергійно взявся за рибу, а розсмакувавши, озвався: – М-м, смакота! Рецептом поділишся?