– Ну то що в тебе сталося, тату? – повторила вона, відсуваючи спорожнілу чорну тарілку й гнучким рухом простягаючи руку по фаянсовий чайничок.
– Ти можеш зв’язатися з Олегом Яневським, щоб він спробував з’ясувати в батька подробиці однієї справи, пов’язаної з його відомством?
– Просто зараз?
– Бажано.
– О’кей, без проблем!
Софія енергійно потицяла наманікюреним нігтиком у дисплей свого смартфона й за кілька секунд проказала:
– Алло, Олежку?! Привіт, дорогенький! Як справи? Сесія? Ага, і?.. Ну так, і в мене завал…– Вона з острахом глянула на мене й махнула рукою, мовляв, не звертай уваги, пусті балачки.– А ти де зараз? Ну-у… Слухай, не хочеш із нами перетнутися? З нами – це зі мною й моїм предком. Ага, ми зараз у «Танукі», вчу його користуватися паличками… Підтягайся, побалакаємо… є дещо важливе…
Олег, у минулому однокласник дочки, не змусив довго на себе чекати.
Востаннє я бачив його на шкільному випускному, і відтоді хлопець помітно змінився. Трохи витягся, плечі поширшали – мабуть, відвідує тренажерний зал; на щоках – здоровий рум’янець, але відразу видно, що він ще й не починав регулярно голитися. Тепла усмішка, в усьому відчувається спокійна ґрунтовність. Але на Софію він дивився точно так само, як у четвертому класі,– з обожненням. Інша річ, що з такими залицяльниками дівчатам на кшталт моєї дочки вже за годину стає безнадійно нудно.
– Олексію Петровичу, радий вас бачити! – Він міцно потис мою руку.
– Взаємно, Олегу! Сідай…
– Соню, маєш класний вигляд…– Він одразу зніяковів.
– Мерсі ґран.– Вона самовдоволено всміхнулася.– Перекусиш? Ні? Тоді до справи. Татові треба з тобою про дещо переговорити…
– Викладайте, Олексію Петровичу!
Я зам’явся:
– Питання, звичайно, делікатне, але… Власне, мова про твого батька. Мені необхідна його допомога.
– Думаю, він вам не відмовить. Тим більше що часу в нього тепер – вагон. Півроку вже на пенсії.
– Це саме стосується його роботи…
– І в чому проблема?
– Мене цікавлять обставини загибелі однієї людини. Такий собі Станіслав Бондар, йому було всього двадцять два. Сталося це в Києві чотири роки тому. І ще одна важлива річ: мені потрібно з’ясувати, чи пов’язаний якимось чином із цією трагедією такий собі Сергій Гайдук.
Я був майже впевнений, що обидва цих імені ні про що не говорять Олегові. Футбол його ніколи не цікавив. Проте він записав їх у нотатник свого планшета, усміхнувся: «Зробимо!» – і зараз же повернувся до Софії, втративши до мене інтерес.
– Соню, є ідея! Як ти дивишся на…
Кінця фрази я не почув. Підвівся з-за столу, розплатився з офіціантом і на прощання цьомкнув мою дівку в маківку. Та невдоволено завовтузилася, фальшиво здивувалася моєму стрімкому від’їзду й у тисячний раз пообіцяла телефонувати регулярно.
Наступного дня о дев’ятій ранку мене розбудив дзвінок мобільного. Номер не визначався – взагалі.
Я прийняв виклик.
– Олексій Петрович? – поцікавився незнайомий голос.
– Звечора наче був ним,– спросоння огризнувся я.
– Це Яневський, батько Олега.
Сон мій миттю зник, я підхопився й сів на ліжку:
– Добрий день, радий вашому дзвінку!
– Ви не могли б хвилин через п’ять спуститися до під’їду?!
– Безумовно… Продиктувати адресу?
– Я в курсі, вже під’їжджаю…
Я блискавично натягнув першу-ліпшу одежину й вилетів на вулицю. Майже одночасно зі мною до під’їзду безгучно підкотив величезний, як океанська яхта, матово-чорний джип. Двічі блимнули фари. Крізь лобове скло я помітив, що в салоні тільки водій,– і відразу плавно відчинилися праві дверцята. Секунду повагавшись, я заліз на пасажирське сидіння.
За кермом, відкинувшись на підголівник, сидів міцний добродій у костюмі без краватки. Владний погляд, до блиску виголене обличчя без найменшого виразу.
– Олексій Петрович? – повторив він глухуватим, негучним голосом, немов від мене очікувалися свідчення під протокол.
– Так точно. Перепрошую, не знаю вашого імені та по батькові. Хоч наші діти й навчалися в одному класі, нам з вами якось не випадало перетинатися.
– Сином займалася дружина,– з тими ж інтонаціями промовив він і раптом усміхнувся, відразу помолодшавши.– З вашого дозволу – Олександр Миколайович.
Ми потисли один одному руки, і він мовив далі: