Я відкрив був рот, щоб подякувати, але мене випередили:
– Тільки – послуга за послугу!
Я мимоволі напружився.
– Поговоріть із дочкою, Олексію Петровичу. Попросіть її… м-м… не відволікати Олега, доки не закінчиться сесія. Учора він з’явився додому тільки під ранок і повідомив, що вони із Софією чудово провели час у нічному клубі…
– За всієї моєї поваги, Олександре Миколайовичу,– я не зміг стримати усмішку,– але вплинути на неї неможливо. Особисто я навіть не намагаюся. Марно. Але я вас трохи заспокою. Вони не більше ніж шкільні друзі. З цього боку вашій родині нічого не загрожує.
Ми обидва розсміялися, причому Яневський із видимим полегшенням, і я вибрався з машини в холодну ранкову мряку, притискаючи до грудей сіру папку.
Олеся Цвіркунова не відгукувалася протягом усього дня. Нарешті ближче до вечора я все-таки застав її. Вислухавши мене, вона сказала, що подумає й передзвонить. Через півгодини дійсно передзвонила й відмовилася від зустрічі. Сухо й роздратовано кинула в телефон:
– Не хочу ворушити минуле. На все добре!
– Чекайте! – закричав я, бо відступати було нікуди.– Хвилинку! Вислухайте мене! І не треба так нервувати, Олесю. Я пишу книжку про… про молодих футболістів. Ніхто краще за вас не зможе розповісти про Станіслава.
– Це правда? Ви напишете про нього?
– Так!
Я почувався огидно. Знову ця клята брехня! Слава Богу, що дівчина не бачила в ту мить моєї фізіономії.
– Добре, припустімо… Але в мене зовсім немає часу кудись їхати, десь зустрічатися. Якщо вас улаштує, приїдьте на восьму вечора сюди, на вулицю Мишуги, 12. Тільки не спізнюйтесь. І не розраховуйте на тривалу розмову. Я встаю дуже-дуже рано й потребую відпочинку…
На цьому вона відключилася.
На місце я прибув із запасом, тому довелося ще хвилин двадцять тупцювати біля під’їзду перед тим, як подзвонити в домофон. Але коли до призначеного часу залишалося буквально дві хвилини, масивні двері відчинились і звідти, галасуючи, вибігла зграйка підлітків. Скориставшись цим, я прошмигнув у під’їзд, пірнув у ліфт і піднявся на шістнадцятий.
На мій дзвінок відчинили не відразу. Я вже вирішив був, що Олесі немає вдома або вона передумала і тепер, зачаївшись, перечікує, коли я заберуся звідси… Нарешті загриміли замки – один, другий, третій. На порозі виникла невисока сухорлява молода жінка. Бліде стомлене обличчя без сліду косметики. Одягнена в широку, немов із чужого плеча, темно-вишневу кофту з каптуром і кишенями на грудях, у які вона час від часу ховала руки, немов вони весь час мерзли.
– Добрий вечір, моє прізвище…– почав був я, але вона перебила:
– Я зрозуміла, проходьте…
Я опинився в просторій квартирі-студії з досить високою стелею – типовій для київського новобуду початку тисячоліття. Усюди було ввімкнене світло, але лампочки чомусь світили слабко, і щоб роздивитися хоч що-небудь, доводилося напружувати зір.
– Це вам,– я простяг узяту із собою коробку шоколадних цукерок.
– Дарма. Солодке для мене під забороною – діабет.
Вона знизала плечима. Я розгубився й сунув коробку назад у кейс.
– Чаю хочете?..
Я кивнув. Жінка з неуважним виглядом повернулася й пішла до єдиної кімнати, а я поплівся слідом. У цьому просторому приміщенні площею метрів тридцять панував натуральний хаос. Стіл із ноутбуком, завалений папками й паперами, ті ж папери розкидані на складаному дивані-книжці, посеред кімнати стирчить завантажена постільною білизною сушарка, шафа-купе відчинена, з неї вивалюється якийсь одяг. Безліч фотографій на стінах. На деяких – Олеся, але мовби й не вона, а її юна сестра,– дуже схожа, але набагато яскравіша, весела, аж іскриться радістю. Поруч, найчастіше обіймаючи її,– довготелесий хлопець із примруженими усміхненими очима. Обоє мають абсолютно щасливий вигляд. У рамці під склом – червоно-синя футболка з номером «25» на спині й прізвищем гравця: «БОНДАР».
– Я працюю в дитячому благодійному фонді,– пояснила причину безладу Олеся,– доба через добу. Краще ходімо на кухню, там трохи затишніше…
На кухні вона ввімкнула електричний чайник, поставила на стіл чашки й вазочку з печивом. Це просторе приміщення теж мало дуже занедбаний вигляд. Вікно, попри холод, було відчинене, звідти віяло протягом. Я прилаштувався на табуреті біля столу, вкритого дешевою клейонкою, а Олеся, так само загальмовано, підійшла до холодильника – трикамерного монстра від фірми «Лібгерр», відчинила, навіщось зазирнула всередину й зачинила дверцята.