у; вони зберігали класичну довершеність ліній до глибокої осені, а про дрібного винищувача з відповідним ім'ям мінуюча міль ніхто тоді й не чув. Школярки збирали букети каштанового та кленового листя, приносили їх після уроків додому разом із запахом сухої гірчиці осені. Бора втяглась у роботу і до приїзду велосипедистки встигла відредагувати сторінок десять тексту. Руденька впевнено подзвонила у двері, стояла на порозі усміхнена, з коробкою піци у лівій руці. У небі за її спиною організовано кружляли ворони, немов поміж хмар метлявся гігантський сірий шалик. Велосипед залишила біля ганку, під вільним від виноградної лози стовпом. З правої долоні дівчинки, піднятої на рівень очей, звисало гроно синього винограду. Вона знімала його губами просто зі свого зап'ястка. Смачний? здивувалась Бора. Я люблю такий. Тебе як звати? запитала Бора, впускаючи дівчинку у передпокій. Божена, сказала та, витираючи рукою губи та роздивляючись з цікавістю. Це вам, поставила коробку з піцою на тумбочку і залишила зверху голу гілочку від винограду та свій чудернацький берет. Заляпані болотом кросівки скинула у передпокої, пошукала, у що б перевзутись, нічого не знайшла і рушила до кімнати у шкарпетках. «Треба капці купити», подумала Бора. Звідки така ворона прикольна? Божена підійшла до опудала на каміні. Купили?.. Подарували?.. Замовляли?.. Не дочекавшись відповіді, переключилась на графіку під склом. Який смішний малюнок! тицьнула пальцем у скупчення викривлених будинків. Дитина малювала? Бора стенула плечима. А що у вас у вежці нагорі? Завжди хотілося побувати у такій маленькій вежці. Мабуть, якась таємниця. Як схочеш, потім разом подивимось. Мала ствердно хитнула головою. Ну, показуйте, що з Інтернетом, Божена трималась, як майстер, що прибув за викликом. Бора пояснила: Кабель ось він, така штучка там. Яка штучка?.. Ага, роутер маєте. Добре. Дівчинка перевірила шнури та дроти, розслаблено пройшлась легкими пальцями по клавіатурі, завмерла перед монітором. Щось не виходило, вона підсунула крісло ближче, застукотіла пришвидшено. Двічі телефонувала комусь, консультувалась. Цікаво, чи має вона у школі прізвисько? Викапана Пеппі Довгапанчоха, але старша від книжкової на кілька років. Розкуйовджене волосся слухняно тримало завдану гелем форму, одне з пасм, на лівій скроні, світлішого кольору. Кирпатий ніс та щоки вкривало ніжне ластовиння. Доросла самовпевненість поєднувалась із дитячою безпосередністю. Бора залишила дівчинку, спустившись на кухню, але та прийшла за нею через кілька хвилин. Ви за Інтернет не платили вже кілька місяців! радісно повідомила вона. Я голову ламаю: що таке, у чому проблема, а у вас Інтернет відключений. Я не знала. Ви, чесне слово, як не в себе вдома. Так воно і є, погодилась Бора. Дівчинка усміхнулась: хороший жарт. У тій інтернет-фірмі, повернулася вона до теми, працює хлопець, що ставив експеримент з дешевими кедами. Зможете завтра до обіду заплатити? Вам одразу й увімкнуть. «Накрились нові черевички», подумала Бора і сказала: Зможу. А як тебе у школі називають? Божена? Божка. А що? Запитання залишилось без відповіді: мобілка обізвалась, глянула на екран Лідія. Не забула? заторохкотіла та скоромовкою. Прийде хлоп тополю пиляти. Післязавтра, раніше не може, у першій половині дня. Будь вдома. Все. Я нагадаю. З шефом усе залагодилося напрочуд просто: чи то він був у доброму гуморі, чи то і справді не було потреби спішити, але він лише підколов Бору, почувши її голос у слухавці: ось бачиш, ні в чому людина не може бути певна у часи залежності від Інтернету, ну добре, справа терпить, завтра привезеш, навіть після обіду. Пластунка Божка розпалила вогонь у каміні за одну хвилину. Тут, біля палаючого каміна, вони й засиділися при розмові до темряви. А почалося із запитання Божки: «То ви тут, у цьому домі, не господиня?» І Бора чомусь розповіла цій дівчинці про останні події. Про дім, про сина з Катєю, про коней… Божка слухала уважно, зупиняла наївними, напівдитячими запитаннями або ж навпаки щось таке зарозуміле тулила в ній абсолютно органічно поєднувалося одне з другим. Коні можуть бути справою життя, зробила вона висновок. Я вашого сина розумію. А я, довірливо повідомила вона, беручи яблуко, займатимусь глобальною проблемою людства… голосне хрумтіння. Безпекою життєдіяльності Інтернету. Бора підкинула три цурпалки у комин, у стишене полум'я, і, повернувшись на шкіряний диван, сказала: Я про це вже не один місяць думаю. Про що? Про те, що вихід Інтернету з-під контролю людини справа кількох років. Божка завзято хрумтіла печивом. А-аа. Нє-є. Я про інше… Інтернет з-під контролю не вийде. Навіщо вам про це думати? І Бора розповіла, що пише книжку, вже третій рік пише і, мабуть, ще довго писатиме, бо знову переробляє, знову їй не подобається. І що? запитала Божка Про що буде книжка? Про кінець світу, сказала Бора. Уяви. Одного дня на усій земній кулі зникає Інтернет. Хаос, розгубленість, марні спроби відновити втрачені зв'язки… Ні, знову заперечує дівчинка. Такого не буде. Інтернет не може вийти з-під контролю? Не може. Можуть відключити Інтернет в окремій країні, можуть обмежити доступ до певних інтернет-ресурсів, але такого, аби увесь Інтернет накрився ні. Це… ну як вам пояснити? Якби усі літаки, що зараз у повітрі, одночасно впали на землю. Це неможливо. У романі усе можливо. А в житті й поготів. У художньому творі автор може сказати: а що, якби… І розкрутити ситуацію. Мені цікаво почати з неймовірного чи малоймовірного. Гаразд. Припустимо. І з чого у вас ця заворушка починається? Тон Божки робиться зацікавлено-діловим. Увесь цей хаос з чого починається? З якого моменту? Одного дня ніхто не може увійти в Інтернет. Ні, заперечує Божка. Не так. Це міг би бути поетапний процес. Спочатку на Фейсбуці ніхто не побачить стіну, ні свого профілю, ні загальну. Одного дня вона стане білою жодних повідомлень, жодних постів, жодних фоток… Розумієте? У користувачів виникне враження, що Фейсбук заглючив, але це буде початком кінця. Таке припустити можна. Скайп перестане відповідати на запити користувачів, продовжила Бора. Сисадміни збожеволіють… Це хакери у вас там зроблять? Стіну обвалять? Ні. Вона сама впаде, завдяки внутрішнім руйнівним процесам. Вони накопичаться до критичної маси, і одного дня як рвоне! Нереально. Але цікаво. Фантастика, одне слово. Там не в тому річ, що Інтернет зникне, у мене там власне про Інтернет мало йтиметься, а у тому, як люди собі даватимуть раду у нових умовах. Зміст деяких Божчиних термінів та фраз Бора навіть не пробувала осягнути, їй не потрібна була така деталізація, навпаки вона могла виявитися зайвою, здатною розмити вигадану історію напливом надмірних пояснень. Але Борі бракувало знання зайвого, багатьом відомого, однак побаченого під новим кутом зору. Саме у цьому була потреба. І вона несподівано отримала таку співрозмовницю: дівчинка, яка мала певні плани щодо безпеки всесвітньої мережі, охоче розмірковувала на тему: а що, якби… Вона й про батьків своїх розповіла, про те, що мама з татом науковці, археологи. Їздять по світу за міжнародними програмами і тепер вже третій тиждень працюють у Румунії. Батьки вважають її дорослою і змирились, що вона за їхньої відсутності залишається у квартирі сама і не переходить жити до бабці на другий кінець міста. З батьками вона виходить на зв'язок по скайпу, а бабусі справно телефонує двічі на день, доповідає, що і як, і ця звичка компенсує недоліки її надмірної самостійності. Божка і тепер не забула сказати бабусі «добраніч». Вже майже о десятій вечора, після того, як Бора похопилася, глянувши на годинник: так, критична межа, або я проводжаю тебе, або тобі доведеться залишитись, бо в ніч саму не пущу. А мала й зраділа, ніби навмисно тягнула, аби почути пропозицію залишитися. Ти не сказала бабусі, що ночуватимеш не вдома? Чи я не почула? запитала Бора, повертаючись з ванної. А яка різниця? знизала плечима гостя. Забагато пояснювати. Не хочу бабусю хвилювати. Але… Я почувалася б краще, якби ти цього не приховувала. Та я й не приховую. Просто не хочу… замовчала, добираючи слова, зайвої деталізації. Це усе умовності, вони у житті лише заважають. Завтра вранці заїду додому, перевдягнуся, візьму зошити і піду до школи, які проблеми? …Засинала Бора, почуваючи себе безпритульною, якій пощастило знайти сухий та теплий нічліг. Це відчуття потрапило до неї листом миттєвого щастя, випадково переплутавши адресата. Воно призначалося іншій людині тій, що тішиться від самої лишень відсутності холоду, вогкості, протягів й має змогу випростати втомлені ноги. Ось воно, хвилинне щастя! Душею й тілом розлилася чиста радість, не отруєна непевністю і турботами про те, що буде завтра. І таким реальним виявився цей уявний стан, так блискавично переформатував він на цю мить сприйняття світу, що, зі свого надійного прихистку почувши дихання вітру за вікном та шурхіт крапель дощу у траві, Бора подумала не своє: «яка чудова мелодія за вікном», а чуже: «як добре, що маю, де сховатись від негоди». У бічній кімнаті руденька Божка вмощується на рипучому дивані. До звуків за вікном приєднується уривчаста, ледь вловима музика з навушників її плеєра. 4 Десь внизу, в глибині будинку, скрапує вода з несправного крана. Бора глянула на годинник й відкинула ковдру. Ще не вистачало, аби мала спізнилась до школи! Намацавши ногами капці, пішла у сусідню кімнату будити свою гостю. Божка розплющила очі безтямний погляд, забула, де вона є. Довгі руді вії учора ховалися під шаром чорної туші, яку Божка змила перед сном. У чотирнадцять років з особливим завзяттям псують банальними втручаннями природну красу, особливо таких виняткових, кольору міді, вій. А-а-а, дійшло до Божки, все, встаю. Вона бубонить у мобілку, виходячи з ванної, піднімаючись нагору та спускаючись на кухню. Після Божки у ванній залишилась вода на підлозі, захляпана зубною пастою раковина та цівочка води з погано закрученого крана. Бора мовчки витерла підлогу, нагодувала дівчинку
яєчнею, провела до хвіртки, домовившись про похід за новим взуттям. Велосипед стрімко покотився вулицею вниз, Бора провела його поглядом і повернулась у будинок. Там стояла оглушлива тиша. Відчинила вікно у своїй кімнаті. Над парком піднімалося сонце, заливаючи ніжною позолотою вологі від нічного дощу верхівки дерев, повитий плющем паркан, хризантеми у траві та повалену тополю. На широкому підвіконні знову вляглися дві постелі. Бора попідкидала подушки, перевертаючи та енергійно збиваючи їх долонями й сама здивувалась, звідки узялась нова звичка, як ніби здавна існуючі у будинку правила самі підказали, що слід робити. Взялася обдзвонювати своїх. Влад відгукнувся не одразу; почувши його заспаний голос, Бора згадала, що вони вчора відзначали «особливу подію» й лягли, мабуть, пізно. Син пробурмотів: «угу, угу», так остаточно й не прокинувшись. Мама, навпаки, відгукнулась бадьорим піднесенням: у них ранок був у розпалі. Мама прала фіранки, тато витягував з пилососа затягнуту шкарпетку. Про те, що у горлі дряпає, Бора сказала лише Лідії, набравши її номер, та й то лише тому, що вона запитала про самопочуття. Подруга сприйняла почуте як керівництво до дії. Заявилася несподівано яскрава, усміхнена, у ледь чутній хмарці гіркуватих парфумів. Привезла меду, лимонів та калини три пучки стиглих кетягів, зв'язаних докупи ниткою. Тобі від нашого саду. Став чайник. Як я люблю калину, зраділа Бора. Запарю її як чай. Будеш зі мною? Чи тобі звичайного чаю? Мені чорного, міцного. Я запаху калини не люблю. Та що ти! засміялась Бора. Калина пахне чоловіком. Трохи шкарпетками, трохи спермою, трохи чимось невловимим, що не піддається визначенню. Лідія похитала головою, здійнявши брови, й заходилася різати лимон. З привезених новин одна була такою: телефонувала Світлана з Мілану. Просила влаштувати батька у будинок престарілих. …людей похилого віку, автоматично виправила Бора. Лідія відмахнулася: Яка різниця. Якого батька? дійшло до Бори. У неї хіба є батько? Світлана була Лідиною подругою дитинства. Бора саме так сприймала її, через Лідію; бо напряму вони, мабуть, і не товаришували б. Колись з нотками ревнощів у голосі Світлана сказала Борі та Лідії: це ви такі нерозлийвода не тому, що жіноча дружба і усе таке інше, а тому, що між вами ніколи не ставав чоловік. «У якому сенсі?» поцікавилась Бора. «Вам подобаються різні типи чоловіків, пояснила Світлана. Неможливість збігів у симпатії до чоловіків основа жіночої дружби. У цьому секрет вашого взаєморозуміння». Зараз Світлана потребувала допомоги. Її батько Бора вперше почула цю історію пішов з сім'ї, коли діти були зовсім маленькі, виїхав зі Стрия в якесь інше районне містечко, викликавши бурю розмов, бо його нова жінка була років на десять старшою, мала двох дітей і була далеко не такою привабливою, як Світланина мати. «Пороблено», шепотілися жінки. «Ноги його більше не буде у нашому домі! погрожувала мама Світлани, і з дітьми йому більше не бачитись!..» У місті подивувались сенсації, язиками поплескали та й забули; інші надзвичайні події місцевого масштабу витіснили цю новину. І ось тепер, тридцять років потому, коли померла друга дружина Світланиного батька, на світ вилізло, що будинок переписаний на її дітей, спільних у них не було, а ті за першої ж нагоди нагадали вітчиму, що у нього у Стрию залишилося житло, й показали йому його ж паспорт зі штампом про виписку. Як лише вдалося таке прокрутити? Старий потрапив до лікарні, у кардіологічне відділення, тепер він у реабілітаційному центрі. Світлана просить прилаштувати його у будинок престарілих, бо він не хоче повертатись туди, де його не чекають. А брат Світлани? згадала Бора. Що він? Живе у Стрию. У нього сім'я, діти, він чути ні про що не хоче. Каже: а хто це? Я, каже, того батька на вулиці б не впізнав… Нема кому дати раду з тим старим, підвела риску Лідія. Закину тебе на роботу і поїду з'ясовувати, що можна зробити. Руки на кермі у мажорських шкіряних рукавичках Лідія привезла Бору у видавництво на своєму «Фольксвагені-гольфі» і, перехилившись через звільнене пасажирське сидіння, гукнула навздогін, відчинивши дверцята: передзвони, коли назад, може, заїду! Про існування взуттєвої крамнички у напівпідвальному приміщенні за два квартали від видавництва Бора й не здогадувалась. Взуття, виставлене на поличках, справді було якісним та недорогим. Йшла за чобітками, але до душі припали теплі черевички на зручних широких підборах Бора міряла їх, сором'язливо посунувши подалі під лавку старе взуття. Пройшлася взад-вперед і вже не захотіла перевзуватися. Заощадила на покупці рівно стільки, аби придбати дві пари капців та повернути борг за Інтернет. Старе взуття сховала у новенький хрусткий пакет і акуратно опустила його у смітник на виході з крамнички, мало не переплутавши з пакетом із капцями. Божчина обізнаність у побутовій науці справила на неї ще більше враження, аніж учорашня компетентність у сфері соціальних мереж та інших інтернет-премудростей. Виявляється, ця мала пристосувалась до життя. Чи так завжди буває при батьках, зосереджених на собі? На хвилі піднесення Бора готова була засісти за роботу. Але жодної сторінки написати не вдалося. Божка приїхала за своїм плеєром забула його у горішній кімнаті. Лідія подзвонила: Ти вже вдома?.. Слухай, біда з тим дідом. У реабілітаційному центрі його більше не можуть тримати, скільки можна, кажуть, забирайте! В одному геріатричному центрі його не приймають, бо усіх документів немає. У другому подібному пансіонаті ремонт. Треба кілька днів того діда десь «перетримати». Так і сказала: «перетримати», як про песика чи котика, господарів якого тиждень-другий не буде вдома. Заберу його до Стрия, невпевнено мовила Лідія, помовчавши. Ну, а куди його? Тиша у слухавці. Чути, як десь там біля Лідії ворони каркають та автівки гудуть. Та вези вже сюди, озивається Бора. Тільки ненадовго! У кімнаті на першому поверсі, звідки йдуть вгору сходи, буде старому тимчасовий прихисток. Бо куди ж його, справді? Три кімнатки на другому поверсі «дівоча» територія. Вікно долішньої кімнати виходить у сад, як і вікно кімнати Бори нагорі. Шафу навіть не знадобилося звільняти від речей, вона була майже порожньою окрім двох ковдр та акордеона «Weltmeister», нічого там не знайшли, хіба щітку до одягу на одній з полиць, ніби у готелі. Божка дістала акордеон він зблиснув бордовими лаковими боками та металевими ажурними насадками з вензелями. Сухо клацнули чорно-білі клавіші, акордеон зітхнув, втягнувши й випустивши повітря зі своїх застояних легень. З дзвінким стуком впала на акордеон одна з пластмасових жабок-заколок з голови Божки. Її сьогоднішня фішка ефектна зачіска: двома десятками дрібних заколок схоплено перекручені пасма волосся стовбурчиться навсібіч. Це виглядає стильно. Підготувалися як слід, знайшли ще дві подушки нагорі, у кімнаті Божки, зі стосу білизни витягли чисту постіль. Що ще треба старій людині? Хіба кашу. Поставили варити гречку на молоці. Дід виявився доволі моложавим чоловіком похилого віку. Схожим на президента Кравчука. Дозвольте відрекомендуватися: Іван Іванович Стахура, вклонився, піднявши капелюха. Зовсім він не був подібний на хворого, приниженого та упослідженого старця. Спина рівна, густий сивий чуб, зачесаний вгору, і жодних ознак залисин. Бора звернула на це увагу, коли гість нахилився, аби поставити на підлогу свою валізу неочікувано сучасного вигляду. Лідія опустила поруч великий паперовий пакет з речами. Ходімо, покажу вам вашу кімнату, голосом покоївки сказала Бора й, щоб пом'якшити несподіваний ефект, усміхнулась. Іван Іванович з готовністю рушив за нею, уважно обдивився кімнату, помацав ковдру, складену на дивані, покосився у бік сходів і запитав: А іншої кімнати у вас немає? Бора здивовано скинула брови. Я сказала Івану Івановичу, що він може зупинитися тут на кілька днів, втрутилась Лідія. Якщо ціна, розважливо додав Іван Іванович, буде помірною. І це була лише прелюдія до трагікомічної сцени, яка тут-таки й відбулася. Її імпровізований повтор разом з прологом тепер вже у Божчиному виконанні можна було побачити за годину після подій. Вона ж зіграла її на «біс» наступного дня, вже у доповненому та вдосконаленому вигляді. І згодом театр одного актора не раз зривав аплодисменти вдячних глядачів, частина яких були того вечора небайдужими учасниками реальних подій. Божка починає цю сценку зі стуку в уявні двері. Обличчя її зберігає невимушено-серйозний вигляд їй це, на диво, вдається, що промовисто свідчить про неабиякий акторський талант. «Дозвольте відрекомендуватися, неспішно починає вона низьким голосом, обводячи присутніх уважним поглядом, а ті вже починають стримано усміхатися. Іван Іванович Стахура!» «Ходімо, змінює виконавиця інтермедії голос і з привітною усмішкою присідає у кніксені, я покажу вам вашу кімнату…» («Та невже я так ходжу?» кожного разу вставляє у цьому місці Бора.) Покрутивши стегнами, Божка зупиняє хід на місці, з її обличчя сходить усмішка, вона роздивляється навсібіч, хмуриться і каже низьким голосом: «Чи немає у вас інших кімнат? Ця мені не підходить! Ну що це: сходи (робить зневажливий жест правою рукою). Прохідний двір!» У цьому місці театр одного актора щоразу вдається до деяких імпровізацій, стрімко підбираючись до кульмінаційного моменту. «Що? обурено вигукує Божка. Що ви сказали?!» і миттєво переключається на схвильований дискант: «Я! Сказала! Що Іван Іванович зможе тут зупинитись!» Вираз обличчя артистки знову змінюється, і вона розважливо додає низьким голосом: «Якщо зійдемось у ціні…» Їй вдається у блискавичному темпі міняти маски, різними голосами, у різному темпі та з різним виразом обличчя: «Тут вам не готель! І не цеє! Не мебльовані кімнати!» «Боро, ти не зрозуміла!» «У мене… гроші є…» «Що ви собі дозволяєте?» «Я не хочу безкоштовно». «Лідко!» «Боро!» «Ну добре, шановні, я згоден на цю кімнату. Двісті гривень за тиждень, включно із зміною постільної білизни та вранішньою кавою. І ні гривнею більше». Вперше цю Божчину моновиставу глядачі побачили того ж вечора, вже після з'ясування, що й до чого і хто що мав на увазі. Отже, я ваш гість,
зрозумів нарешті Іван Іванович. Вибачте! Я ж вирішив, що мене везуть подивитись житло, яке я винайму на кілька днів. Ще раз прошу вибачити… Банячок каші, звареної для гостя, розділили на усіх, призабутий запах гречки з молоком вирішив за усіх питання, що на вечерю. Коли дійшло до чаю, Божка раптом пурхнула, прикривши долонею рота, розреготалась, встала і вперше видала, сама-одна в усіх ролях, сценку «Знайомство з Іваном Івановичем». Засиділись так, що Божка знову залишилась. Лідка, здивувавшись, як швидко збіг час, по телефону перевірила у дітей уроки і таки подалася до Стрия їй додому година їзди. Бора розкладала на кухні по поличках чистий посуд, прислухаючись до звуків з вітальні Божка з Іваном Івановичем щось жваво обговорювали. …не у буквальному сенсі, перші слова, які добре почула Бора, повертаючись до кімнати з каміном. Іван Іванович зробив паузу, посмикуючи себе за кудлату брову, і повів далі: Не в сенсі катастрофа, метеоритний дощ чи війна, ні. Принаймні я так думаю. Але це, безумовно, буде суд світу цьому, як казав Матвій. Година спокуси, щоб випробувати тих, хто живе на землі. Кожному доведеться замислитись над тим, у чому полягає його особистий ratio vivendi. Божка примружилась. Сенс життя, переклав Іван Іванович з латини. Боро, чуєте? Божка сиділа, обпершись руками на стіл, колінами у крісло. Чуєте? Іван Іванович каже, що буде другий всесвітній потоп. Не так буквально. Я кажу, що на початку ХХІ століття на людство чекає велике випробування. Друге за масштабністю після всесвітнього потопу. Але ж це не новина. Божка виразно скосила погляд на Бору. Бора не відреагувала. Хоча і перший потоп теж був не стільки природним катаклізмом, скільки явищем морального рівня. Загинули ті, хто вбили свої душі, хто був причетний до руйнування світової гармонії, Іван Іванович смикнув себе за брову і забрав руку, ніби згадав, що це погана звичка. Усі ж тоді практично загинули! Божка поміняла позу, спустивши ноги під стіл. Виходить, усі знищили свої душі? Окрім Ноя та його сім'ї! підняв палець вгору Іван Іванович. Люди надто довго випробовували терпіння вищої сили. Ну не знаю… А може, тепер кінець світу означатиме щось зовсім інше… озвалась Божка. У сенсі? рука Івана Івановича знову потяглась до брови. Наприклад, покарання втратою чогось дуже важливого та звичного, без чого більшість людей вже не уявляють свого життя… Скажімо, мобільного зв'язку? уточнив Іван Іванович. Або Інтернету, підказала Божка. Це ж тоді буде все, гаси світло! Повний хаос та всесвітня безпорадність. Ні. На такий подарунок людство не заслуговує, відказав Іван Іванович. Це не кара. А Бора книжку про це пише… Нічого, що я про це кажу? озирнулась на Бору. Непогано було б спочатку дозволу запитати, озвалась нарешті Бора. Ну ви ж усе одно з Іваном Івановичем на цю тему вийдете, то для чого усі ці проміжні етапи? Іван Іванович зберігає делікатне мовчання. Ну це ж казки, про всесвітній потоп! повертається до теми Божка, струсонувши волоссям. Дві жабки-заколки зі стукотом летять на стіл. Які ж це казки? мало не ображається Іван Іванович. Неповних дванадцять тисяч років тому на землі стався глобальний катаклізм. Про це свідчать усі священні писання світу, в тому числі Біблія. І наука має докази цьому. Геологічні. Після нового глобального потрясіння почнуться нові часи. Іване Івановичу, каже Бора, а ви хто у минулому? Чим ви займалися? Латину в медучилищі викладав. І за покликом душі в гімназії факультатив з історії живопису. Улюблена тема: художники-примітивісти. А потім почалися скорочення… І я пішов на пенсію. Дрова у каміні дзвінко вистрілюють, ніби хтось у куті кімнати зламав суху гілку. А ви цього катаклізму боїтеся? не відступається Божка. Я? здивовано каже Іван Іванович. І починає сміятися. O sancta simplicitas! у нього навіть сльози виступають на очах. «О свята простота!» Божка й собі усміхається, трохи здивовано: що, мовляв, такого смішного сказала? Поправляє напівзруйновану зачіску. Бора мовчить. Я… Іван Іванович витягує з кишені білосніжний носовичок і витирає очі. Я, дівчата, цього іспиту не складу. Я його вже успішно завалив. Хоч бійся, хоч не бійся. Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись чути рипіння канапи завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий. Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували. У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує. Давай, давай, пирскає Божка. Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно. Бора щойно піднялася до себе шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під'юджує товаришку: Ага. Не викручуйся тепер! Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати? Регіт з сусідньої кімнати. Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила й перевірила. Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки. Все! Розмови закінчено, переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник ні не мобільник, бо розмова триває: Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш! Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною. Боро! чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. Боро, я йду! Щасливо! відгукується Бора з кухні. Мене що, ніхто й проводжати не вийде? не заспокоюється Божка. У мене молоко на плиті, відповідає Бора. У-у! невдоволено озивається Божка. Ловіть своє молоко. А я пішла! Бора стоїть біля плити газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою. 5 Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері вона відчинила. На порозі стояв худорлявий чолов'яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку. Що різати? запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу. Там. У саду. Бора швидко прийшла до тями. Тополя впала. Чи ви не знаєте? Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики. Тут роботи на два дні, сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше. Який чоловік? Ваш чоловік, глянув на Бору. Є у хаті чоловіки? Усі на роботі, чомусь збрехала Бора. Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати. А ви чому один? перейшла Бора у наступ. Де ваш помічник? Я сам працюю, дядько їй у відповідь. Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько. Поставив валізу на траву: Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше. Бора кивнула, погоджуючись. І дорожче, монотонно додав той. Ось до чого він веде. Про ціну ж домовились… нагадала вона йому. Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце». Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо непорозуміння окремо. А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, холодно відповіла Бора. А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти. А що це означає? дядько припинив смикати блискавку на валізі, виструнчився та дивився тепер в очі. З іронією дивився. … що їй шкода того дерева! пояснила Бора. Тому й «деревце». Хм! Його «хм!» прозвучало дуже симпатично, як короткий доброзичливий смішок, але він на цьому не зупинився. Чорт забирай, на його обличчі з'явилася усмішка, хто б міг подумати, що це говорить зовсім не про те, про що говорить! Він коротко реготнув, а тоді погодився: Гаразд. Але я теж маю свої особливості, які теж слід брати до уваги. Про остаточну ціну я зазвичай домовляюся на місці. То що скажете? Яке ваше рішення? Пиляйте. Що з вами зробиш! каже Бора. А дрова, будь ласка, складайте під хатою з цього боку. Дрова? у голосі чоловіка щире здивування. Пані, я зрізаю гілки та пиляю дерево на ковби, а дрова це зовсім інший поворот діла. І неабиякий шмат роботи. Про дрова мови не було. Голос у нього і далі рівний, але Борі ввижаються зверхньо-терплячі нотки, немов він пояснює щось тупуватому учню. Хочете дрова будуть і дрова, веде він далі. За окрему платню. Треба ж чітко ставити завдання і обговорювати умови. Борі дуже кортить відправити нахабу подалі. Але стримує його готовність негайно братися за роботу та іскорки усміху у світло-сірих очах. Вони абсолютно не пасують до його кривого носа. «Йому, мабуть, нелегко дихати цим збитим на бік шнобелем», раптом думає Бора. Беріться вже до роботи, каже вона. Бо з балачками, бачу, у вас усе гаразд. Їй не вдається його присадити. Він усміхається, ніби вона сказала йому приємне, починає розчохлювати бензопилку. Жлоб! каже до себе Бора, повертаючись до кривоноса спиною, й, натиснувши пальцями ніс з одного боку, втягує повітря. Як він так
дихає? Кривоніс-дереворіз. Вищання пилки, що вгризається у дерево, чути в усіх кутках будинку. Подивитись на те, що робиться у саду, можна з кімнати Івана Івановича або з горішньої Бориної. Бора піднімається до себе і встає навпроти вікна, відступивши на крок углиб. У цього хлопа виважені, позбавлені метушливості рухи. Гумка від захисних окулярів утримує на потилиці край шапочки, інакше вона б давно вже впала з голови. Для чого таку носити? Ні тепла, ні краси. Під Дженіс Джоплін щоб заглушити шум знадвору Бора редагує текст, який отримала з видавництва. Увесь голосовий діапазон королеви року 70-х від неймовірного фальцету до низького хрипу в ефектних комбінаціях зливається зі звуками пилки. У несподіваному дуеті зберігаються і певний ритм, і певна логіка: гаряче соло Дженіс звук металу, що ріже дерево, коротка пауза; і разом. Писала б Бора музику, занотувала б зараз кілька оригінальних музичних фраз. Тиша з вулиці триває відчутно довше, а тоді пилка береться за роботу веселіше. Бора бачить, як Іван Іванович, відвернувши обличчя від феєрверка тирси, сидить на стовбурі верхи, утримуючи його від похитування власною вагою, а дереворіз, наступивши одною ногою на дерево, вводить гостре лезо у серцевину тополі. Бора знаходить у сумці навушники, затуляє вуха, аби чути лише музику, а коли за деякий час стягує їх з голови, навколо стоїть тиша. У чоловіків перерва. Іван Іванович щось розповідає, зосереджено пощипуючи брову. Кривоніс курить цигарку, збиває попіл у траву. «Треба їх, мабуть, погодувати», спадає Борі на думку, і вона спускається на кухню. Вранці вони з Іваном Івановичем за півгодини, у чотири руки, звели піраміду з налисників. Іван Іванович випередив будь-які спроби почати розмову, запитавши: «Дозволите?» й увімкнув радіо. Узявся за справу, постеливши на коліна чистий рушник. Його руки підхоплювали паруючі млинці, які Бора смажила на пательні, викладаючи на кожен по горбочку солодкого сиру. Загортав начинку у акуратні рульки, схожі на мисливські патрони крупного калібру. Відпрацьовані точні рухи. Зосереджена увага на голосах акторів з радіоп'єси. Він не потребував розмов. Вигадана історія зараз цікавила його понад усе. Бора долила у чайник води, поставила на плиту та вийшла запросити чоловіків на чай та млинці. Кривоніс, глипнувши на неї, стрельнув недопалком у кущі і відмовився. І від налисників, і від чаю. Ще годину попрацював, зачохлив пилу та пообіцяв бути завтра зранку. Його звати Гордій, повідомив Іван Іванович, хоча Бора про це не запитувала. По обіді за парканом пригальмував «Фольксваген-гольф», але Лідія навіть з авто не вийшла, посигналила, пояснивши перед тим по телефону: спізнюємось, мовляв, давайте швидше. Іван Іванович вже з годину як був готовий, він з самого ранку пам'ятав, що записаний на консультацію до лікаря. І двох хвилин не минуло, як автівка прошурхотіла шинами і стало чути, як легкий вітер бавиться листям берези над головою. Бора повернулась у дім. Тепер навушники зайві, ідеальні умови для роботи абсолютна тиша. Сиди, пиши. Ні. Спустилась на кухню, поклала десяток налисників у пластикову коробку і, видзвонивши сина, поїхала до нього на іподром. У довгій стайні жодної людини. По обидва боки від проходу тягнулися загратовані кімнатки-бокси. Коні косили на Бору великими масляними очима, тягнулися мордами до грат, голосно фиркали. Або навпаки не звертали на неї уваги, зосереджено хрумтіли сіном, нахилившись над яслами. Деякі закутки були порожніми, хоча усі металеві двері мали таблички з іменами коней. Шоколадна кобила ніби чекала, коли Бора проходитиме повз неї тулилась мордою до надпису «Зара», дивилась на гостю вологим поглядом. Бора торкнулась оксамитової шкіри над ніздрями кобила зробила обережний рух, оголивши жовті зуби, потягнулася до долоні губами. Раптом позаду вдарив грім Бора відсахнулася. У загорожі навпроти трусив гривою сірий кінь, буцав копитом у залізні двері. Ма! голос Влада. Йде до неї такий рідний і такий незвичний у синьому комбінезоні на лямках, з щіткою у руці. У Бори стискається серце від того, наскільки син зараз подібний на свого батька. Бора приходила до Славка на станцію техобслуговування, де він працював, і чоловік виходив до неї у комбінезоні: розпашіле обличчя, руки вимащені у мазуті… Та я бач який? сміється Влад, приймаючи мамині обійми із розкиданими руками, аби не замастити її. Орлика вигулював, чищу тепер нехлюя забрьоханого, і без паузи: Що, солодкоїжко? Цукерку чуєш? просуває руку через грати, гладить морду Зари. Навпроти сірий нетерпляче б'є у залізо, нагадує про себе: комусь, мовляв, усе і цукерки, і увага, а комусь нічого. Бора спостерігає за сином. «Хороша… хороша…» примовляє він до Зари, заходячи всередину, на її територію. Впевнено проводить долонею вздовж морди, і усмішка у нього зараз особлива, і тон незвичний. Кобила підставляє під щітку лискучі боки, сіпає шкірою. Її охоплює нетерплячість вона переступає на легких струнких ногах, трясе гривою: випускай. «Почекай», каже він впевнено. Кобила фиркає, затихає: почекати то почекати. «…Де ж я їм кімнату облаштую на ті дні, коли вони залишатимуться у мене? думає Бора на зворотному шляху, у тролейбусі. А! Самі виберуть…» Син щойно пообіцяв, проводжаючи її: «От ми приїдемо та й подивимось, куди ти від нас втекла». «Коли приїдете?» зраділа Бора. «Цього тижня не вдасться, напряг на роботі. І ремонт». «Може, й ви туди переберетеся?» «Ні, ма, ми з Катєю по-любе залишимось біля іподрому, ми звідси ані руш!» Кілька сторінок залишилось, аби закінчити вичитку брошури, але довелося перерватися. Божка котика принесла. Пухнастик сіро-димчастого кольору, вершечок вуха відкушений, на руки візьмеш а воно як пір'їнка. Навіть не сподівайтеся, одразу попередила Божка, я заберу його до себе. Воно, бідолашне, під кіоском сиділо, у коробці з-під печива. У маленькій такій, картонній. І як воно туди запхалося? Лише голова стирчала назовні і вушка тремтіли… Налили котику молока, потім залишки гречаної каші; виїв усе до крихти, вихлептав воду, а тоді посміливішав та й пішов вивчати кухонні закапелки. Усе обнюхав, знайшов у комірці цупкий паперовий пакет із вушками, заліз у нього та й заснув. Як його назвеш? Кіцмань. По дорозі придумала. Моя бабуся з Кіцмані, це у Чернівецькій області. Гарне ім'я? Гарне, погодилась Бора й додала, помовчавши. Я на тебе сьогодні не чекала. Божка здивовано звела очі щось у голосі Бори було не те. Чому не чекали? А ти сьогодні залишаєшся? Якщо ви не проти, розгубилась Божка, а що? Я чула твою ранкову розмову. Яку розмову? Про парі. Яке ти виграла. А-а… Божка робить рукою зневажливий жест: дурниці, мовляв, знайшли на що звертати увагу; але вираз її обличчя ледь помітно змінюється зі здивованого на ніяково-розгублений. Ну виграла, каже вона, і що з того? Як це, що з того? усе сподівалась Бора почути, лише не це зневажливе що з того? Я думала, ти спонтанно вирішила залишитись, засиділась… Бог знає, чому залишилась. А ти усе продумала наперед і розіграла спектакль. Божка стенула плечима. Гаразд, Бора заспокоюється: справді, чого так хвилюватися, краще за вечерю братися. Чи то у Бори все валилося з рук, чи то будинок розважався: сіль, яку вчора усі бачили, не потрапляла нині на очі, даремно усі закапелки обшукали керамічна діжечка, наповнена сіллю, немов у воду канула; знайшли її, коли вже з'їли недосолену локшину з тертим сиром одночасно побачили на підвіконні. Кіцманя, що ходив за ними шнурком, випадково зачинили у коморі не помітили, як він туди проскочив. Кликали його, кликали на обох поверхах, аж поки почули далеке нявчання. Скотинка! Божка вихопила малюка з калюжі, яку він зробив на підлозі, можливо, й з радощів, що його нарешті надибали, а тепер здивовано роззирався: що за вогкість тут розвели? Бора роззирнулась у пошуках шмати. Не переживайте, я заберу його додому. Божка притиснула кошенятко до себе, повернулась на кухню, до улюбленого крісла зі спинкою-лірою. І за цей дурний випадок не думайте. Кошеня видерлося з Божчиних рук, зіскочило на підлогу, потрусило задньою лапкою а тоді, нявчанням нагадавши про себе, знову опинилось на її колінах. Таких, як ви, обдурити легко. Тим більше, що воно спочатку було ніби гра. Бора ледве стрималась, аби не перепитати: яких таких? Але Божка не давала можливості щось вставити у свій монолог. Я вас побачила і подумала: ось у неї я і залишуся. У неї не страшно буде залишитись. Чужа а ніби й не чужа. Розумієте? Бора хитнула головою. А зараз у мене таке відчуття, ніби я до тітки рідної приїхала. Або до старшої сестри. І ми тут сім'я. Щось таке, розумієте?.. Ну що тепер зробиш, що воно починалося по-дебільному? Не знаю, сказала Бора. Дивні, чесно кажучи, у вас ігри. Та то навіть не ігри. Така хвиля зараз пішла: закладатися на бажання; хто програв виконує бажання того, хто виграв. Виконання може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен! Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося. А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, кажу, а у незнайомому місці переночувати. Круто! каже Галка. Дві ночі, каже Суханова, хоча б дві ночі, заспоримо? А я що? Домовились, кажу. Нє-є, каже Суханова, так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. Ну що, б'ємось об заклад? Згода! На бажання? На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? таким огидним голосом. Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… Та ніколи у світі! думаю, на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю. Бора зачиняє різьблені дверцята креденса чистий посуд поскладала на місця, на
столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок. Тримай, каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок. Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері немов згадав про якусь невідкладну справу. А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте? Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок у лівій. От зараза, прискає від сміху Бора. Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні. Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки. Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п'ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп'ютер! пригрозила Лідія. І слухайся бабусю!» Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, зробила висновок Божка. Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей. У цьому ділі важлива не кількість, а якість, відповіла Лідія, сідаючи за стіл. Виростеш дізнаєшся. Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою. Може, вина? запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення. Не п'ю, відмовився Іван Іванович. Дякую за вечерю, Христю! Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку Бора зауважила, щось з квітникарства і пішов до себе. Пропоную подивитись, що у вежці робиться, висунула ідею Божка. Ключа немає до тих дверей. Покажіть, де вони, ті двері. А уроки? Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати? То ти що, залишаєшся сьогодні тут? запитує Лідія. Якщо ви не проти. Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко. І попередиш бабусю, втручається Бора. І підлогу у ванній протиратимеш після себе, додає Лідія. Які ви нудні! каже Божка радісно. Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?.. Ключ Божка побачила майже одразу відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи. Але перше, що вони зробили, кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев'яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок одне навпроти другого видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки. Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев'яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору. Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди? З Грибовичів летять, з виглядом знавця запевнила Божка. Щоденний воронячий маршрут з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала. Воронячі зграї у небі до зміни погоди, вступила і Лідія. Це ж хтось колись вперше зауважив таку залежність: організована вороняча метушливість у небі до зміни погоди; ластівки низько літають до дощу; рожевий кожушок на колі призахідного сонця до вітру. Які уважні були люди за тих часів, коли природа ще давала їм чіткі підказки, і усі розуміли її пряму, не зіпсуту руйнівними впливами мову, що її переклали уважні спостерігачі, які могли поєднати побачене учора із завтрашніми реаліями, співставити, не раз перевірити і залишити іншим як орієнтир. «Мені б таку спостережливість, подумала Бора. Це, можливо, головна риса того, хто пише, бачити і чути те, на що інші не звертають уваги». І кожен узяв із собою з горища, що хотів. Битий, стягнутий дротом горщик, Лідія. Набір потріпаних листівок «Породи собак» Божка. Альбом з фотографіями в оксамитовій, сіро-бузкового кольору, витертій по кутах палітурці, Бора. Лідія прихопила по дорозі ще й маленький столик зі своєї кімнати встановила його неподалік вікна: хочу з вами бути, слухати і ваші теревені, і вогонь у каміні. Розклала на столику папір, туш та інше художнє причандалля, поставила на підлогу тріснутий керамічний горщик, оплетений мідним дротом, немов павутинням. Припасованістю усіх фрагментів, оголеним малюнком металевих ліній він нагадував череп, помережаний тріщинами міжкісткових з'єднань. Бора затримала на ньому погляд, але на запитання Лідії: «Що він тобі нагадує?» лише знизала плечима. Лідія сама собі відповіла: Він такий самий, як у тебе в романі. «Справді, подумала Бора, я й забула». Лідія розповіла про свою ідею: вона ілюструватиме роман Бори, малюватиме предмети, елементи інтер'єру, пейзажі. Лише не героїв. Взагалі? Жодного портрета не буде? Божка чухала котикові черевце листівкою із зображенням бульдога; Кіцмань млів, лежачи на спині та м'яко вивернувши шию набік. Навіть тварин не буде? Лише речі, лише допоміжні елементи. Суцільний світ речей. Максимально промовистий. Недарма ж автор дає йому вибіркову можливість говорити. Роман «Початок світу» у Лідії почався з білосніжника. З побіжно згаданих у тексті заростей у тій частині майбутньої книжки, яку Бора дала почитати. А за вікном того ранку вітер бавився гілками реального білосніжника. Цей випадковий збіг і став гачком, за який зачепилася думка. Гілочку з дрібним листям та розсипами білих кульок Лідія намалювала лише з бажання згадати забуте вміння. Ідея про романний світ речей виникла згодом, а остаточно ствердилася під вежкою, коли погляд впав на старий горщик у плетиві мідного дроту. А що далі буде? Який малюнок? Божка спробувала зазирнути художниці через плече, але Лідія доволі різко зупинила її: Не дивись, поки сама не покличу. Не люблю, коли дивляться на незакінчену роботу. Але через півхвилини сказала вже іншим тоном: Далі будуть барабанні палички. Борі ніколи не спала б на думку ідея Лідії. Світ речей! Барабанщика їй малювати нецікаво, а барабанні палички цікаво. З натури? допитується Божка. Треба ж точно форму передати. Вона вже повернулась у своє крісло біля каміна, аніскільки не образившись на обсмикування, сидить в улюбленій позі, підібравши ноги. Мені на них дивитись не обов'язково, Лідія не відводить очей від свого ескізу, її рука робить дрібні, ледь помітні рухи, ніби тремтить, і чути шурхіт пера по поверхні паперу. Я ті палички і зараз ніби бачу. Надивилась свого часу. Брови Божки підстрибують. Ви грали на барабанах? Гірше, Лідка чухає вільною рукою за вухом, дивиться, відсунувшись, що у неї виходить. Закохалась у барабанщика. Бора так, як Лідія, не змогла б. Вона працює на самоті, коли її не смикають, не відволікають, а якщо її гукають у такі хвилини, то не чує навіть власного імені. Лідка ж має здатність одночасно малювати і підтримувати бесіду. Вона зосереджена на своїх лініях та штрихах, вона кусає губи від надлишку цієї сконцентрованості, але усе чує, нитку розмови не губить, лише іноді відповідає не одразу; або, перш ніж відповісти, пригальмовано повторює запитання або останнє почуте слово. Той барабанщик грав у групі «Бубуйки». Вони були страшенно популярні у роки її студентства, й у кожного кожного! з музикантів Лідія була закохана. По-своєму. Найбільше у барабанщика. У його відстороненість, з якою він грав, здавалося, не для публіки, а для себе, ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, весь від маківки до п'ят у полоні власного ритму. Лідію гойдала синхронна хвиля, її тіпало та хилитало у такт зі звуками ударної установки, серце вискакувало від пульсації гарячих барабанних соло, які неодмінно супроводжувало наростаюче ревіння натовпу. В акордеоністові юну Лідку приваблювала особлива манера триматися на сцені: той, пританцьовуючи, ніжно тулив до себе інструмент. Наче партнерку. Щось безсоромне було у цій грі. Від голосу третього музиканта Лідію кидало у дрижаки. Хлопець з гітарою мав не лише своєрідний тембр голосу, але й рідкісний дар чітку дикцію; він вимовляв слова так, що було чути кожне, і не ковтав закінчень. Від довгого волосся бас-гітариста Лідія теж була у захваті, за цією рухливою завісою ніколи не було видно його обличчя, і, можливо, саме тому ця картина злива
прямого волосся, що затуляє лице, стояла перед її очима перед сном, а у вухах лунав глухий шурхіт гітарних струн. Де вони зараз?.. повільно повторила Лідія запитання Божки. Не знаю. Давно про них не чула. А барабанні палички хоч зараз намалюю. Я упіймала одну з них на концерті вони летіли у натовп, а я підстрибнула вище від усіх. І довго-довго берегла свій трофей… А тоді вона десь поділася, загубилася у гуртожитку. Від передпокою через усю вітальню з голосним торохкотінням пронеслося сіре кошеня, штовхаючи перед собою порожню паперову коробку з-під чаю, а під стіною наздогнало, з розгону встромило у коробку голову і сіло, похитуючи картонним шоломом. І тут з сусідньої кімнати полинуло посапування. Вчора у повній тиші Івану Івановичу було не до сну, а тепер ще й ніч не прийшла відключився під бубоніння жіночих голосів та котячий шарварок. Лише коли усі полягали, Бора узялася під теплим світлом настільної лампи роздивлятись альбом з горища, який перед тим лиш неуважно погортала. Пожовклі чорно-білі фото трималися кутиками у картонних кишеньках, виокремлюючи фігурними рамками з давно не існуючого простору портрети чоловіків та жінок. Серйозні пани зосереджено дивились з-під крислатих капелюхів, спираючись на ціпки. Трималися попід руки зі своїми супутниками круглолиці жінки у кумедних капелюшках та широких пальтах; на інших фото ці ж пані були у легких сукнях з рукавами-ліхтариками та з білими мереживними парасольками від сонця… Часом біля дорослих траплявся хлопчик, смішний, схожий на горобчика. Бути Володькою він не міг, це була дитина з іншої, давнішої епохи. Але Борі що далі, то більше видавалося, що це він. На одному знімку хлопчик-горобчик стояв насуплений, із прутиком у руці посеред алеї парку краєчок університетського фронтону за його спиною переконливо свідчив, що це парк Костюшка, віддавна вже парк Франка, але львів'яни вперто називають його по-старому. З-під цього фото визирав кутик складеного паперу. Аркуш зошита у синю клітинку. Бора витягнула його і розгорнула: «Для чого я живу? Що залишиться після мене?» Охайний, заокруглений почерк відмінника. Початок самостійної роботи, епіграф до твору на вільну тему. А самого твору немає. На звороті ані слова. І хто писав невідомо. 6 Спочатку під раковиною у ванній Бора побачила павутину, а тоді й довгоногого павука він совав тонкими лапками, і ці рухи нагадували характерну Лідчину жестикуляцію. Розповідаючи щось захоплено, Лідія так само м'яко мацає повітря перед собою вузькими пальцями. І саме цього павука, якому за випадковою асоціацією дароване було життя, побачила Ганна Петрівна, яка прийшла прибирати у домі. «Що робиться!» вихопилося у неї. Павук на тлі досконалої графіки власного плетива став останньою краплею у переповненій чаші вражень сьогоднішнього дня. Хоча що таке павук? Незначущий додаток до усього побаченого. Ганна Петрівна намагалась не показувати, що приголомшена змінами, які відбулись у домі за кілька днів. Але їй це не надто вдавалося. Хоча яке їй діло! Хай роблять, що хочуть. Але з іншого боку: як тут не дивуватися? У саду гудіння бензопилки, тирса у траві та розкидані ковбики. На ганку велосипед. За відром на сміття коробки від піци. У домі, окрім господині (визирнула з кухні: проходьте, Ганно Петрівно, проходьте!), вештаються якісь люди. Руда дівчинка так стрімко вилетіла на поріг, застібаючи куртку на ходу, що мало не збила Ганну Петрівну з ніг. Через вітальню продефілював, гречно привітавшись, дідуган. Когось він їй нагадав, чи вона його раніше десь вже бачила. Одягаючи куртку, гукнув у бік кухні: «Христю! Окрім чаю та яєць, нічого не треба?.. жодної відповіді, лише шум води. Гаразд, я на свій розсуд. Узяв кравчучку!» і потягнув за собою сумку на коліщатах. «Кравчука він нагадує, ось кого», зрозуміла Ганна Петрівна. Знаряддя для прибирання робочі шмати, щітки, гумові рукавички хтось порозкидав по усій коморі. Хто саме, стало зрозуміло, коли Ганна Петрівна побачила у пластмасовому пуделку сіреньке кошеня. Що робиться! Минулого разу довелося визволяти з пастки самотню, до смерті перелякану бранку новопризначену власницю дому, а нині ти ба! повна хата людей. Ще й кіт. І усе довкола не так. Усе не на своїх місцях. Кожен почуває себе як вдома, навіть кіт похазяйнував, порозкидавши усе робоче причандалля по підлозі, а сам скрутився та й спить, втиснувшись між пластиковими решітками поваленого набік кошика. «Мені усе одно. Мені усе одно. Мені усе одно», повторювала Ганна Петрівна, шукаючи другу гумову рукавичку. Знайшла і мовчки взялася до роботи, намагаючись не звертати уваги на те, що великий палець стирчить через дірку. Борі зробилося ніяково, коли вона побачила нагорі, на краєчку софи, свою охайно складену піжаму. Таку промовисту крапку поставила Ганна Петрівна у її кімнаті, коли вишурувала підлогу, витерла пилюку з меблів і навіть повісила на гачок Борині навушники. Бора вчасно згадала про прихід Ганни Петрівни, і усі в авральному порядку встигли поприбирати свої речі. У домі було чисто. Але Ганна Петрівна завзято заходилася наводити лад, і тільки після її втручання усе довкола засяяло іншою, правдивою чистотою. Особливо впадала у вічі білина ванни та складені на полиці рівним стосиком чисті рушники. Під фінал активних дій у домі не залишилося нікого усі забрались хто куди, знайшовши собі кожен поважну причину. Сидячи за ноутбуком, Бора намагалася не прислухатись до звуків знизу. Коли усе стихло, спустилася на кухню, аби запропонувати Ганні Петрівні чаю. Вона не відмовилась, сама й поставила чайник на газ та сіла у крісло зі спинкою-арфою. Бора виставила на стіл горнятка та вазочку із цукерками і запитала: А ви Володю добре знали? Обличчя Ганни Петрівни зберігало непроникний вираз. Вона була зосереджена на своєму: набрала повну ложку чорносмородинового варення, обережно перенесла її до порожнього горнятка і сказала: Добре. Бора посунула вазочку з печивом ближче до неї. У нього що, дітей не було? Ні. А братів-сестер? Ні. А… Послухайте! Дайте спокійно чаю попити, несподівано рішуче зупинила її Ганна Петрівна. Бора не образилась. Мовчки дочекались, поки чайник закипить. Почала було шукати іншу тему для розмови і облишила, Ганну Петрівну ця тиша, схоже, не напружувала. Чай пили мовчки. Ганна Петрівна випросталась, помила своє та Борине горнятка і сказала: Рідина для миття ванни закінчилась… Я куплю, озвалася Бора. Купіть, погодилась Ганна Петрівна. Або мені гроші дайте, я чеки принесу. Бора хитнула головою: добре. І гумові рукавички подерлись. Теж купити треба. Бора дивиться у вікно, як по-хазяйськи Ганна Петрівна зачиняє за собою хвіртку. Хто вона взагалі така? І чому навіть не намагається зробити вигляд, що симпатизує тій, для якої довела до блиску ванну та склала піжаму досконалим конвертом, немов на вітрину в крамниці. Яскраво зблиснуло, тонким білим лезом розпанахавши небо, гігантська чаша, перевернута над дахом, з гуркотом розбилась на шматки. Голови втягнулися у плечі, немов справді очікували на уламки, що мали посипатись згори. Лампи у люстрі згасли вітальня занурилась у густу чорнильну темряву. Зашурхотіло: Бора заходилася шукати свічки. Щось впало на підлогу, покотилося з глухим звуком. Сідай, наказала Лідія, чиркнула сірником біля каміна, і звідти до столу попливло мерехтливим колом полум'я свічки, химерно змінивши риси обличчя Лідії. Бачу в цій ситуації кілька позитивних моментів. Можемо розпалити камін, дрова маємо, з сірниками не гніваємось… Зараз влаштуємо чудове чаювання, каже Бора. З пересіданнями. Якими пересіданнями? не зрозумів Гордій. «Аліса», шалене чаювання… Кудлата тінь Гордія ковзнула по стіні. Він не розчув чи не зрозумів, про що йдеться. День до вечора пролетів як одна година, сказала Лідія, роздаючи пледи. Що то з часом робиться? У дитинстві усе було інакше, а зараз не встиг отямитись вечір. Радій, Божено, життю, поки не подорослішала. У мене теж час біжить. Я що, не людина? Тут річ у чомусь іншому. Звичайно, в іншому, голос Івана Івановича трохи захрип, він прокашлявся і продовжив: Час прискорився для всіх, і для дітей теж. Ну, не у буквальному ж сенсі? Чому ж? У буквальному. З коефіцієнтом 1,618… Як то ви запам'ятали? Це число «золотого перетину». Один з найважливіших показників структури світобудови. Я такі речі пам'ятаю. Бора запалила ще одну свічку і пішла на кухню, покликавши Божку собі у помічниці. А на зворотному шляху ще зі сходів почула: …на жаль, теперішній світ не той, що був раніше: кожен хоче писати книжки, а діти не слухають батьків… Точно! погоджується Лідія. Це шумерська поезія 4-го тисячоліття до нашої ери… З темряви, від комина, чути: Хм! Гордію, ви тут? Чекаю на чай, каже він, розпалюючи вогонь. Обіцяли гарячого чаю. Знову у темряві проторохкотіло підлогою Кіцмань прогнав з кута в куток якийсь горіх чи щось з Лідиного косметичного арсеналу. У проріз дверей впливло світло ліхтарика він світив з чола Божки, як у шахтаря у забої. Бора за нею обережно несла ще одну тацю, зі склянками та вином, привезеним Лідією від мами. А давайте грати у гру, запропонувала Божка. Розбирайте горнятка з чаєм. Обережно, гаряче. «Вірю не вірю» називається. Кожен з нас по черзі розказує або правдивий випадок з життя, або вигадану історію, а тоді запитує: вірите? Як це? Дивіться. Нас п'ятеро. Слухаємо одного, потім кожен каже: «вірю» чи «не вірю», а оповідач після усіх має сказати правду вигадав він свою оповідку чи не вигадав. І той, хто вгадав, отримує свій бал. І так хто більше балів набере. Давайте? Хто буде першим? Нехай Божка і буде першою. Тільки ліхтарик вимкни, очі сліпить. Добре, миттєво погодилась дівчинка, її обличчя зникло у темряві, і з цієї темряви знову почулося, як Кіцмань катуляє щось по підлозі. Цього котика мені насправді подарували. Правда? здивувалась Бора. Неправда! радіє Божка. Очі поступово звикають до світла від свічки його цілком достатньо, аби бачити обличчя усіх, хто за столом, лише у дещо несподіваному ракурсі. Ще й у каміні розгоряється полум'я можна грати. Це вигадка. Я його знайшла біля кіоску «Все для дому» у коробці з-під печива. Зрозуміло? Ось за таким принципом граємо. Можна
ставити запитання, уточнювати деталі. Це була пробна куля. Тепер по-справжньому. Поїхали, Іване Івановичу, починайте. Крісло під Іваном Івановичем рипнуло, він прокашлявся, помовчав і сказав: У молоді роки я мріяв малювати квітами. У сенсі саджати їх так, ніби великі живі картини створювати. Щоб від ранньої весни до пізньої осені квіти цвіли. Лише мріяв, але так ніколи цього й не зробив… А ще хотів навчитись танцювати шейк. Він зробив паузу. Усі чекали, розгубившись: усе? кінець? чи далі буде? Виявилось, не усе. І я пішов у школу танців, повів вже впевненіше Іван Іванович. У нас у Стрию була школа танців, але там вчили танцювати вальс і польку, а я хотів танцювати шейк. Самотужки у мене нічого не вийшло, отож я так і не навчився танцювати шейк. Запала тиша. Все? обережно поцікавилась Божка. Тоді тепер треба запитати: вірите? Вірите? слухняно повторив Іван Іванович. Напівтемрява відповіла йому: Вірю! Вірю. Вірю… Ну і я теж вірю. І кожний заробляє по балу, тому що я розповів правду, підбив підсумок оповідач. Звук олівця по паперу Божка під свічкою малює таблицю, пише імена. Що ти там бачиш? каже Бора. Записала кожному по балу. Але це були дві історії, а треба по одній. Порада на майбутнє. А що за шейк? Як він виглядав? Язичок свічки хитнувся, Іван Іванович зітхнув, знову рипнувши кріслом: Показав би, але ж кажу не навчився. Я можу показати, несподівано озивається Бора і підводиться. Усі повертаються до неї, вдивляючись, як вона виструнчилась у протилежному від каміна кутку, стоїть, опустивши руки, і раптом: І-і-і, не топчіть! Не топчіть конвалій! Не топчіть! Не топчіть конвалій! Тільки-но почала співати й щось таке дивне виробляти руками й ногами, як зупинилася. Забула! замислилась. Забула, як далі. Як же там?.. А! змахнула рукою. Забула. А ще така була пісня… Про королеву красоти… Зараз згадаю… Ага. Увага! Ніхто не чекав, що вона ось так розкуто, як перед давніми приятелями, переходитиме зі співу на танці, не соромлячись і не переймаючись тим, чи, бува, не комічно виглядає. А воно і справді викликало усмішку: ніби хтось смикає за невидимі віжки згори, а її руки та ноги слухаються, як лялькові. А може, їй впевненості додавала напівтемрява, але не настільки ж, аби таке виробляти. «По переулку бродит ле-е-то, перейшла Бора на російську, сонце льется прямо с крыш!» підстрибнула, присіла, похитала стегнами вправо-вліво і вже не стримувала себе: «В потоке солнечного све-ета у киоска ты стоишь. Ла-ла ла-ла ла-ла ла-л-а-а-ла! На них с восторгом смотришь ты-ы! Ты в журнале увида-ала короле-еву красоты!!!» Чотири пари очей намагалися роздивитись це ефектне шоу в деталях. Чути виконавицю було добре, полум'я свічки гойдалося разом із нею, додавало їй куражу. Як ми у дитячому садочку танцювали шейк! зупинилась Бора, глибоко дихаючи. Нянечки, уся кухня збігалися подивитися, як Галина Едуардівна нас танцювати вчила, це наша вихователька була. Вона обожнювала шейк. Я теж, нагадав Іван Іванович. Він тоді вже вийшов з моди, а Галина Едуардівна любила танцювати, як за часів своєї молодості, вона вмикала у групі програвач, ставила платівку Полада Бюль-Бюль-огли, і ми співали разом з нею: шейк-ше-ейк! вищанула Бора. Арбапа-пері-пері-шейк! і видихнула: Ла-ла-ла-ла! Хтось у темряві піднесено заплескав. А потім, Бора жестом зупинила цей вияв підтримки, наша підготовча група виступила на районному злеті. Далі на міському конкурсі. І що ви думаєте? Нас запросили на «Веселі нотки» на телебачення. І ми там таке ушкварили, що за нас одноголосно проголосувало усе журі, усі п'ятеро членів на чолі з Юрієм Рибчинським. І сам Муслім Магомаєв надіслав нам вітальну телеграму! Ого! подібне на «угу!» вигукнув хтось. Хух! перевела дух Бора. Вірите? Вірю, миттєво озвалась Божка. Вперше про це чую, подала голос Лідія. Але вірю. І я вірю, сказав Іван Іванович. А я ні, вперся Гордій. Чого це ні? Задля розмаїття. Не люблю одностайної реакції. І саме ви вітаю! отримуєте один бал, тому що я це вигадала. А усім іншим по нулю. Та ну! не повірила Лідія. Чесно. Ти усе вигадала? Чому ж усе? Моя мама справді любила ці пісні і цей танець. А решта брехня? Включно з іменем виховательки. Але ж ти базікало, Боро! «Іздєржки» професії, зухвало відповіла оповідачка. Кілька разів Гордій брався доливати вина у келихи. Голос його робився усе більш піднесеним та веселим. А коли черга дійшла до нього, сказав: А мені наснився сон, ніби я на війні вбив чоловіка. Беру його документи, розгортаю а ми з ним в один день народилися. Тьмяно блимнула пляшка у темряві. Нє, так не піде. Сни не можна, пролунало з темряви, треба життєві історії розказувати. Тоді ось що. Тема «малювання». Від Івана Івановича перебираю. Моїм дідом насправді був не той, що мене виховав, а один художник. Я маю портрет моєї бабусі, яку він колись намалював. Вона тоді, звісно, була молодою… Гарна була? На портреті не видно: точка, точка, два гачечка. Не шарж, не жарт портрет. Але дивний такий. О! Пішла жара! вигукнула Божка. Вже майже вірю! А як його прізвище? поцікавилась Лідія. Ну, це не суттєво. Кажу: просто відомий художник. Такий, як автор того міського пейзажу, що у вас над кріслом. Наївне мистецтво. Біля каміна? Оті смішні будинки? показує у темряву Божка. Припустимо. Шановний! вступає Іван Іванович. Тут я одразу змушений сказати, що не вірю. Цей малюнок дуже нагадує руку Никифора, його стиль, але він чомусь не підписаний. Або Никифор його не домалював, або швидше за все це не він. Це відомий художник? запитує Божка. Всесвітньо відомий, каже Іван Іванович. Про Никифора я знаю достатньо. Ну що ви знаєте? запитує Гордій. Хоча б те, що дітей у нього не було. Я, перепрошую, з