— На машину. Ремонт квартири — це інша історія.
Сем слухняно повторив все це Загоруйкові. Після чого, наморщивши чоло, слухав шефа по мобілці. Нарешті розмова скінчилась, і, вимкнувши телефон, Сем повернувся до міліціянта:
— Василь Петрович сказав, що проблем і по цьому кредиту не буде. Попросив заїхати до нього на наступному тижні — він все вирішить, без питань.
— Ну от так би відразу, — задоволено кивнув міліціонер і, відкривши задні дверцята, витягнув звідти щупленького молодого чоловіка, який власне і був Грінченком Антоном Дмитровичем.
— Ви в курсі, що вже тричі порушили законодавство? — мовив він одразу, повернувшись до міліціянтів. Замість відповіді один з міліціонерів штурхонув його у спину в нашому напрямку.
— А зараз ви порушили його вчетверте, — додав Грінченко. Міліціонер голосно матюкнувся, потім махнув рукою нам на прощання, після чого обоє сіли у машину, аби вже за секунду щезнути за дамбою. А ми лишилися сам на сам з Грінченком. Він у той самий момент, як машина щезла з виднокола, повернувся до нас і знущально посміхнувся:
— Так ви хлопці що, — мої нові друзі?
— Щодо друзів, я би сказав, що це — перебільшення, — відповів Сем. — Але підвезти тебе — ми підвеземо.
— Дякую за пропозицію, але я не хотів би зловживати вашою добротою, — знов усміхнувся Грінченко. — Я можу і сам дістатися куди мені треба.
Сем обережно тицьнув вказівним пальцем хлопця у живіт.
— Давай домовимось так — ти будеш робити те, що ми тобі скажемо, і у твоєму житті буде значно менше неприємностей.
— З вашого вигляду не скажеш, що ви можете приносити неприємності, — не вгавав Грінченко. — Особливо ось цей добродій — тут він тицьнув пальцем у мій бік.
— Ми, можливо, й ні. Але знаємо людей, які на це здатні, — переконливо вимовив Сем. — Пара їх щойно звідси поїхала. Можемо їх повернути…
— Мені здається, що ви не такі…
— Сідай в машину! — виходячи з себе підштовхнув його до машини Сем.
Грінченко відлетів від нього, як пушинка, і вже, не очікуючи наступного штурхана, сам слухняно всівся у машину.
За півгодини ми в’їжджали в приміське селище, де за словами Загоруйка, мав розташовуватись спеціалізований юридичний офіс нашого банку. Проте чомусь вказаної шефом адреси наш GPS не показував. Трохи покружлявши, спинились навпроти магазина, аби спитати когось з місцевих.
— A-а, це там, де колишня військова частина, — муркнув дідок з червоним обличчям та носом кольору стиглої сливи. Дідок досить докладно розповів нам, як краще туди доїхати. Хвилин за сім ми вже були там. Перед нами — глуха стіна та заіржавілі металеві ворота. Сем посигналив, і за якусь хвилю ворота зі скрипом відчинилися. За ними ми побачили двох коротко підстрижених хлопців у спортивних костюмах. «Ну і юристи», — стиха мовив Сем, після чого вже голосно, звертаючись до них, прокричав, крізь вікно авто:
— Ми від Василя Петровича!
Один з чоловіків зробив нам знак, аби заїжджали. Ми заїхали всередину і зупинились на широкому плацу перед сірою будівлею, що скидалася на казарму.
— Ну ось і приїхали, — зітхнув Сем і, повернувшись, запитально глянув на Грінченка.
— Я сам піду, — хитнув головою той.
Я полегшено зітхнув — вести його попід руки — це вже було занадто. Ми всі разом вилізли з машини і рушили за нашими провожатими до входу. Увійшовши, посунули довгим ледь освітленим коридором, не зустрівши жодної живої душі. Ззвернули в якийсь бічний прохід, що закінчився довгим спуском. Світла тут було ще менше, інколи доводилось триматися за стіни, аби не впасти і не покотитися донизу.
— За Радянського Союзу це, мабуть, було бомбосховище, — раптом порушив загальну мовчанку Грінченко. — Вони думали цим якось врятуватися від ядерного удару…
Очевидно, тема ядерної війни в цей момент непокоїла лише Грінченка, тому що ніхто більше не підтримав цієї розмови. Нарешті ми зійшли донизу, до широкого та просторого підвального приміщення, стіни якого були обплетені трубами різного діаметру. Посеред підвалу стояло старе стоматологічне крісло, до підлокотників якого та підставки до ніг були приторочені шкіряні паски; вочевидь щоб утримувати того, хто у ньому сидітиме. Підлога була заплямована, судячи з усього, кров’ю. Також у підвалі стояв старий канцелярський стіл, за яким сидів середнього віку сухорлявий чоловік, певне головний у цій тусовці. Він коротко кивнув нам на знак привітання, ми в свою чергу тихо привіталися у відповідь, лише Грінченко, здається, не сказав жодного слова. Він просто мовчки стояв, дивлячись кудись у бік. Тільки колір обличчя видавав його — навіть при цьому тьмяному світлі було видно, що воно геть бліде.