— От і добре, — обірвав мене Сем. — Вибач, друже, але я пас. Я вшиваюся звідси. І тобі раджу зробити те саме.
— Я вже здається тобі сказав…
Сем ще раз стенув плечима, після чого повернувся і, не зронивши жодного слова, пішов до машини.
— А ви що — не їдете? — переді мною знову вигулькнула фігура Дімича.
— Я… дещо забув там унизу.
Дімич недовірливо глянув на мене і гмукнув:
— Ну так і буде. Потім через вашого шефа передамо.
— Та для чого так складно. Я швиденько спущусь і заберу…
На цих словах я зробив крок до будівлі, проте Дімич рішуче перегородив мені дорогу.
— Зараз ти туди не підеш, — мовив він твердо, перейшовши на «ти». І додав вже абсолютно не намагаючись приховати нотки роздратування у голосі. — Тобі ясно?
— Відступи, — тихо промовив я, роблячи ще один крок вперед, і фактично впираючись у мого співрозмовника.
І тут він різко штовхнув мене обома руками в груди. Відлітаючи, я встиг схопити його за одяг, і, вже падаючи, смикнути на себе. Ми покотилися по землі, намагаючись вцілити одне одному в обличчя чи схопити за горло. Я тихо шипів, він так само стиха матюкався, здається у мене вже була роз’юшена губа, в нього також капотіло червоне, проте ми ніяк не могли здолати одне одного. В якийсь момент я відчув, що мені просто не вистачить дихалки. І в цей час чиясь нога з усієї сили вмазала мого спаринг-партнера в бік, потім ще раз, і нарешті з безпомильною жорстокістю удар черевиком вцілив в обличчя мого супротивника. Дімич якось по-дитячому схлипнув і одразу ж обм’як. Я ошелешено підняв голову і побачив постать Сема, яка нависла просто над нами.
— Ти його вбив? — чомусь спитав я.
— Ні, звичайно. Дихає. А ти його реально жалів, — мовив Сем, допомагаючи мені звестися. — Так не б’ють.
— Дякую, що повернувся, — спробував я усміхнутися, витираючи кров з губи.
— Ти просто не лишив мені вибору.
— Він не лишив нам вибору, — мовив я, киваючи в бік входу до будівлі.
— Ти й далі хочеш це зробити? — глянув на мене Сем.
— А що — є варіанти? Тим більше їх там вже двоє. Лише двоє…
Сем поліз в кишеню і витяг звідти хустину, яку простягнув мені:
— На, втрись. І пошукай, чим це тіло зв’язати.
— А ти?
— А я зараз дістану з машини дещо і спущусь донизу. Може щось і вийде.
— Я піду з тобою.
— Для чого ти мені там потрібен? Ти он з одним стільки мудохався…
— Я з тобою, Семе!
Семен змучено зітхнув.
— Добре. Ти підеш зі мною. Але перед цим знайди у машині щось, чим можна зв’язати його, — Сем кивнув у бік лежачого.
— Гаразд.
Я кинувся до машини, наче в лихоманці відкрив багажник, заглянув до середини, але не побачив жодної мотузки чи чогось підходящого, чим можна було скрутити руки. Лише повторний огляд дозволив знайти на дні багажника якесь мотуззя. Коли я повернувся, то побачив що Дімич, який до того нерухомо лежав на землі, став рачки і, здається, намагався звестися на ноги, а Сем кудись щез — його ніде не було.
— Ану лежи! — закричав я не своїм голосом Дімичу, і наступної миті гепнув йому на спину всією вагою, фактично вдавивши його в землю. Так-сяк стягнувши йому руки за спиною, я узявся за ноги, і за кілька хвилин покінчивши із цим заняттям, зміг роззирнутися, шукаючи, куди ж подівся Сем. Проте не побачив його. Якийсь час я сидів на зв’язаному, намагаючись зрозуміти, що мені робити далі. Аж тут двері з будівлі з гуркотом відчинилися, і в отворі з’явився пошарпаний, з дико вибалушеними очима Сем.
— Швидше, до машини! — закричав він мені і сам чимдуж рвонув до неї. У цей момент з будівлі вискочив Грінченко, який відразу ж рвонув за Семом. Якийсь момент я мовчки спостерігав за ними, а потім, кинувши прощальний погляд на Дімича, підхопився і теж побіг до машини. Я буквально хлюпнувся поруч із Семом, і не встиг навіть закрити дверцята, як вона рвонула з місця. Сем заклав крутий віраж, машину занесло, проте, не скидаючи швидкості, ми щодуху мчали далі. Я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, як на вулицю крізь відчинені ворота вискочили дві чоловічі фігури, причім одна з них щось тримала у руці. Проте вже наступної миті дзеркала не було — Сем з брязкотом зчесав його об якийсь стовп. Я інстинктивно відкинувся на сидінні, оскільки мені здалося, що цей стовп летів просто на мене.
— Обережніше!!! — крикнув я Семові, проте він лиш відмахнувся, аби я його не відволікав.
І я зрозумів, що зараз так реально буде краще. Я перевів погляд на Грінченка, який сидів на задньому сидінні — він повернув голову і дивився назад, наче очікуючи погоні.