— Женуться? — спитав я.
— Поки не видно. Але все може бути.
Вочевидь Сем теж не виключав такого розвитку подій, тому що не зменшував швидкості, час від часу закладаючи нові віражі. Замість повернутись у місто, Сем вирішив навпаки — їхати в протилежний бік, вважаючи, що нові знайомі намагатимуться перехопити нас саме на під’їзді до Києва. Сем звернув з траси на манівці, і вже за хвилин десять ми побачили попереду невелику річечку, що текла обіч дороги. Отут Сем і зупинив машину.
— Умитися хочу, — відповів на моє німе запитання Сем і додав. — На мені досі кров.
Лише зараз я помітив, що його кулаки були геть збиті, ніби він лупашив ними по бетонній стіні.
— Може давай вже вдома? — запропонував йому. — Ще підхопиш якусь заразу.
Сем нічого не відповів, без слів виліз з машини і посунув до річки. Я теж вибрався назовні і слідом за Семом підійшов впритул до води. Чиста, вочевидь, холодна вода потужним струменем колихала пасма зелених водоростей. Сем присів і занурив у воду обидві руки.
— Внизу — важко було? — спитав його.
Він хитнув головою, вочевидь йому було неприємно згадувати:
— По-різному. Хоча пощастило. Вони не чекали, що хтось повернеться…
Я поклав Семові руку на плече:
— Семене, не знаю як Грінченко, а я дуже вдячний тобі…
— Пусте, — ще раз хитнув головою Сем.
Він випростався і, голосно вдихнувши повітря, одним широким рухом зняв із себе сорочку, наче здираючи щось набридливе та зайве, черевики, штани, після чого з розмаху шубовснув у воду. Довго не виринав і з’явившись на поверхні з голосним «у-у-ух», пірнув знову.
— Вода ж холодна! — прокричав я йому, коли він вчергове виринув.
— Яка різниця!.. — крикнув він і знов пірнув.
Ще якусь мить я стояв на березі нерухомо, далі швидко скинув одяг і шубовснув услід за Семом. Холодна, аж обпікаюча вода накрила мене з головою, огорнувши тишею і невагомістю. Увесь навколишній світ кудись відступив, щезнув, ніби я лишився сам на сам з собою. Десь дуже далеко щось калатало, можливо, дзвін. І мені закортіло залишитися тут назавжди, у цьому прохолодному забутті. Аж раптом у грудях не стало повітря. І я випірнув. Поряд зі мною з води з’явився Сем.
— Ну як? — спитав відсапуючись він.
— Ось, — витягнув із води ліву руку з піднятим великим пальцем. — Наче на світ народився.
— З днем народження! — засміявся Сем.
Ми ще трохи поплавали, а потім, вилізши з води і ловлячи дрижаки від холоду, забігали сюди-туди по берегу. Зрештою, остаточно не висохнувши, вирішили таки повертатися до міста. Грінченко, який весь цей час просидів у машині, здається, проти нашого плану не заперечував. Коли вже в’їздили до передмістя, він попросив зупинитися біля найближчої станції метро і вискочивши з машини промовив:
— Хлопці, дякую. Я справді не сподівався, що ви це зробите!
— Пусте, — мовив Сем таким тоном, наче йшлося про якусь дрібничку.
— Я ваш боржник, — додав Грінченко.
— Ну якось вип’ємо по сто грамів, — усміхнувся я.
— Обов’язково, — махнув він рукою.
Сем встиг добряче від’їхати, а до мене дійшло: ми забули обмінятися контактами, зокрема, номерами телефонів. Питання, як ми знайдемо одне одного, лишилося відкритим.
Коли приїхали додому, Віка тихо зойкнула, побачивши нас. Отримані під час бійки забої-садна саме почали проявлятися у повній красі, тому вигляд у нас був не вельми презентабельний.
Знадобилося трохи часу, аби прийти до тями. Зібралися на кухні. Ми мовчки пили заварений Вікою міцний чай, вона ж стояла біля вікна і так само мовчки за нами спостерігала.
— От поясніть мені, — порушила вона мовчанку. — Ви надрали цим мудакам задницю, правильно? Ви врятували того хлопця, невідомо, що вони з ним зробили б. Коротше кажучи, ви найхоробріші чоловіки, яких я будь-коли знала. То якого милого, поясніть мені, ви сидите зараз з таким виглядом, наче на власних похоронах?
— Ну тому що фактично це і є наш похорон, — зітхнув я. — Після того, що ми зробили сьогодні, нас просто закопають…
— Як мінімум закопають, — похмуро кивнув головою Сем. — А можуть ще перед тим і помучити. Очевидно, що банк у таких речах своїм працівникам поблажок не дає…
— А вони знають де ти мешкаєш, Семе? — перепитала Віка.
Сем замислився.
— Здається ні, не повинні… Я, коли влаштовувався, мешкав за іншою адресою… Але невже ти думаєш, що вони нас не знайдуть?
Віка знизала плечима:
— Я просто не розумію, у чому ваша провина. Коли ви йшли на цю роботу, то вочевидь не зобов’язувалися возити людей на тортури. Ви просто банківські працівники, що працюють з боржниками. Андрій взагалі не з цієї сфери. То за що з вас можуть спитати?! Покиньте про це думати. А що з такої роботи треба було йти — так це очевидно. Такого й ворогам не побажаєш! Ось Андрій похмурий днями ходить. А ти, Семе, взагалі на звіра став схожий. А тепер ви вільні, і нікому нічого не винні. Просто — вільні! І можете робити все, що заманеться. Радіти треба, а не сидіти з такими обличчями, святкувати! До речі, у нас є що випити?! — мовила вона, відкриваючи буфет.