— Щодня? — перепитав я його.
— Щодня.
Світло перед нами заливало все, і мені раптом стало дуже прикро, що ніколи до того я не бачив цього світла, не розумів, що таке буває у світі. Тим більше щодня.
А вранці ми бачили все в сріблястому серпанку, гори буквально пливли в тумані, — продовжував мій співрозмовник.
— Гори, що потопають в тумані… — замріяно вимовив я.
— Саме так, гори, що потопають у тумані, — повторив за мною співрозмовник.
— Коли наступного разу ви їдете туди? — спитав я.
— Через місяць. Через місяць ми будемо там. Плануємо дістатися Ладакха. Хочеш з нами?
— Зайве питання. Просто зайве питання. Я зобов’язаний з вами поїхати… І мої друзі теж поїдуть з вами, однозначно поїдуть.
— Ми хочемо побувати в Ламаюру. Це монастир на Тибеті. Ти знаєш, можливо саме в Ламаюру зберігаються ще якісь записи з Шамбали, записи предковічної мудрості. А ще Ламаюру розташований посеред висохлого озера, ніби острів…
Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.
— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.
— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.
— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.
— Де це взагалі? — перепитав Сем.
— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…
— Люблю гори, — докинула Віка.
— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…
— Від чого? — перепитав Сем.
— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.
— Надовго?
— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…
Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.
— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.
— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.
Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.
Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.
— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.
— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?
— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.
— Добре, що на роботу не треба вже йти…
— Так, — усміхнулась Віка. — Та сьогодні й вихідний.
— Кави хочеш?
— Дякую. Не відмовлюся.
Я налив каву, проте не сів разом з Вікою за стіл, а почав нишпорити у буфеті.
— Щось шукаєш?
— У нас десь мало лишитися трохи віскі.
— Пити зранку?
— Може допоможе. Мені направду погано.
— Хлюпни й мені.
— О, це по-нашому. Вітаємо в компанії алкоголіків! Хоча, думаю, під час поїздки важкими алкогольними напоями зловживати не будемо. Там все ж жарко…
— Я думала ця маячня щодо поїздки за ніч вивітриться у тебе з голови.
— Ти знаєш, на тверезу голову ця ідея мені ще більше подобається.
Віка мовчки сьорбнула кави.
— Я не поїду з вами, Андрію.
— Це щось нове. І чому?
— Я не можу.
— А можна докладніше?
Віка мовчала якусь мить, потім кивнула головою.
— Добре, я скажу, але попрошу не казати це Сему. Обіцяєш?
— Так, звичайно, обіцяю.
— Я хвора, Андрію.
— Хвора?
— У мене онкологія. Принаймні так сказали лікарі.
— Упс… Навіть не знаю, що сказати… І на якій стадії?
— Мені треба пройти ще один курс.
— Хіміотерапії?
— Це не зовсім хіміотерапія. Там треба певні ліки.
— Боже, і ти нам нічого не казала… Чому?
— А чим би ви мені допомогли?
— Ну не знаю, якось підтримали б… Зрештою, на лікування потрібні гроші?
— Так, потрібні. Але у вас таких грошей немає.
— А ти маєш ці гроші?
— Ні, я не маю потрібної суми. Коли я жила з Владом, він обіцяв мені допомогти, казав, що у нього є така сума. Але потім я зрозуміла, що у нього цих грошей не було. Коли він вчергове завів про це мову, я сказала, що все вже в порядку. Я знала, що він таких грошей не дістане. Вам я взагалі вирішила про це не казати…