— Ну чекай, я тебе просто не розумію… А як ти взагалі думаєш викручуватись з цієї ситуації?
Віка поставила каву на стіл і відвернулася до вікна. Плечі її здригнулись.
— Я скажу тобі чесно Андрію — я змучилась. Я просто змучилась… Це вже продовжується більше року. У мене були певні заощадження, проте вони швидко вичерпались. А зараз… Не знаю, кажуть можна пройти таку собі фітотерапію, ніби це також може допомогти. Ну от десь так.
Я сидів, глибоко замислившись. Потім підійшов до неї, хотів обійняти:
— Віка…
Проте вона, наче захищаючись, випростала перед собою руки, і глянувши мені у вічі, мовила якомога спокійніше:
— Все нормально, Андрію, не турбуйся. Я впораюсь. Все буде добре.
— Але ж як ти?
— Ще раз повторюю Андрію — все буде добре. Я контролюю ситуацію. Їдьте разом з Семом і відпочивайте. І нічого, чуєш, нічого не кажи йому. Домовились?
Я мовчав. Віка пильно глянула мені у вічі.
— Андрію, ми домовились? Все що я тобі тут розказала — це між нами. Добре?
— Добре, — погодився я і опустивши голову почвалав до себе в кімнату.
Звичайно ж, я не дотримав слова. Коли в обід Віка, повернувшись з магазину, просунула свою голову на кухню, то побачила нас з Семом у стані, який важко було назвати веселим.
— Це правда? — спитав у неї Сем без жодних передмов.
Віка кинула на мене нищівний погляд, на що я видавив з себе «вибач, я не міг не сказати», і щезла в кімнаті.
— Це правда?! — крикнув їй услід Сем.
У відповідь двері до кімнати, де щезла Віка, голосно грюкнули.
Ми одночасно з Семом підхопилися зі стільців і попрямували до кімнати. Хоча здається все і так було ясно. Коли ми зайшли до кімнати, то побачили, що Віка лежить, скрутившись калачиком на дивані. І тут я подумав, що ніколи не бачив, щоб вона плакала. Сем сів до неї на диван і мовчки обійняв за плечі. Віка опустила йому голову на груди, і вони так затихли. А я, здається, зробив єдино правильну цієї миті річ — тихо вийшов у коридор, причинивши обережно двері.
Коли за півгодини я зайшов на кухню, то побачив там Віку і Сема, які пили каву і про щось тихо розмовляли. Побачивши мене, Сем, аби, очевидно, підвести логічну риску в розмові, сказав:
— Все буде добре.
— Ми зробимо все, аби тебе врятувати, — докинув я.
Віка невесело всміхнулася:
— Дякую вам хлопці. Але вам не варто заморочуватись. Я і так вдячна, що ви просто є. От на цьому давайте і закінчимо розмову. — Вона встала, здається хотіла ще щось сказати, але, зрештою, так нічого й не сказавши, вийшла геть.
Деякий час ми з Семом сиділи мовчки. Потім Сем сказав:
— Ну що, треба її витягати.
— Треба, — кивнув я головою. — Щоправда не зрозуміло як…
— Щось вигадаємо. А потім з’їздимо у цей твій, як його?
— Ламаюру.
— Так. Ми обов’язково туди ще поїдемо.
От приблизно саме з цього моменту наше життя повільно, але невідворотно почало змінюватися. Звичайно, я з Семом зі свого боку, а Віка зі свого, робили вигляд, що нічого не сталося, наче все було так само, як до цієї нашої розмови на кухні. Але насправді ми з Семом поринули з головою у зовсім інший, якийсь паралельний тому, у якому ми жили досі, світ. Контакти з громадськими організаціями, розмови з лікарями, розмови з простими людьми… «У моєї знайомої є проблема, їй потрібне лікування, воно коштує стільки-то, допоможіть, зрозумійте ситуацію…». Вочевидь, зараз ми були на початку цього шляху, лише намагалися вникнути в усі нюанси, хоча тепер була якась впевненість, що ми таки рухаємось у правильному напрямку. Звичайно, ми могли брехати самі собі, повністю заплутавшись у хитросплетіннях долі, притаманної кожному, хто намагається врятувати ближнього. Мабуть лише тут, на цій землі, було таке тісне і водночас таке взаємонепроникне існування двох кардинально різних світів. Один світ — це світ серіалів по вечорах, недільного шашлика та шопінгу, проблем зі встановленням нової сантехніки чи пробитої автомобільної шини. І, звичайно ж, «ми вчора так класно підвисли, але останнє пиво було зайвим…». І поряд, здається зовсім поряд — світ тваринного виживання, боротьби за життя в умовах, коли все проти тебе, коли людина поволі втрачає глузд в облуплених стінах лікарні від усвідомлення, що всім до тебе байдуже. Ні, звичайно, я не відкрив для себе цей світ тільки-но, це не стало для мене якоюсь неприємною новиною, скоріше це було повернення до того, про що я волів би забути, до того, що здавалося вже почало стиратися з моєї пам’яті назавжди. Проте, як з’ясувалося, я просто дурив, заколисував себе. Одного погляду на бліді обличчя хворих, кілька хвилин розмов про їхню пекельну дорогу до врятування було досить, аби відновити ті жах та тугу, що здавалося дрімали у моїй підсвідомості. Я знов майже втратив сон. Траплялося, якщо вірити Семові та Віці, я навіть голосно кричав уві сні. Проте з кожним днем, чи навіть з кожною хвилиною справа Віки ставала для мене дедалі більш значущою битвою, яку я програв колись, здається назавжди, але тепер отримав шанс повернутися до неї знов у нових умовах та з новими гравцями.