Потім ми пішли дивитися моє робоче місце. Зайшли до великої кімнати, де товклося багацько люду, і Василь Петрович показав кудись у куток — там і мало бути моє робоче місце. Подякувавши Василю Петровичу і отримавши від нього легке поплескування по плечу, я, не гаючи часу, почав розбирати свої пожитки.
Що ж, у мене з’явилася нова робота і я планував затриматися на цьому місці, принаймні до кращих часів. Чітко зрозумівши зі свого попереднього трудового досвіду, що основне — не якість твоєї роботи, а те, як її оцінює керівництво, я вирішив цілком орієнтуватися на смаки пріснопам’ятного Загоруйка і тому почав студіювати сайти, на яких ішлося про агітацію часів соцреалізму.
Результатом моїх пошуків став плакат із зображенням щасливої колгоспниці зі снопом пшениці. Кілька чарівних пасів у фотошопі, і навзамін напису про красу соціалістичної праці з’явився абсолютно сьогоденний «Віддай кредит — живи щасливо». Потім ще був плакат з молодим агрономом з чесним та мужнім обличчям. Трохи покрутившись на стільці я знайшов, як мені здалося, адекватний слоган і до цього плакату — «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, у мене визрів ще один, направду поки без візуального супроводу, слоган, який вважав одним із найгеніальніших від початку моєї роботи на новому місці: «Взятий кредит — це ваша доля, а неповернений кредит — це ваш вирок». Дуже втішений результатами своєї роботи, я до кінця першого дня на новому робочому місці та половину наступного працював із піар-планом, після чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.
— М-да, — протягнув Василь Петрович, відсовуючи від себе роздруківку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому житті вчасно повернула кредит.
— М-да, — протягнув він ще довше після кількох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. — М-да, — втретє вимовив він, прочитавши мій безсмертний слоган.
— Ну що ж, — озвався після досить довгої паузи Загоруйко. — В принципі так, певний базис є… — здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.
— Проте… — тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, — дечого й не вистачає. Так мені здається. Не вистачає певної життєвості. Можливо тому, що ти, очевидно, ще трохи не в курсі всіх нюансів нашої професії.
Тут він знову замовк, про щось задумався, після чого продовжив:
— Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота… Це додало б тобі, скажімо, певного досвіду… Що скажеш?
Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив і попросив зайти. За хвилю до кімнати ввійшов широкоплечий, майже під два метри зростом, парубійко. Про таких журналісти люблять казати: «характерної зовнішності». Хоча було у тій зовнішності щось таке, що непомітно підкуповувало. Зиркнувши на мене, парубійко запитально глянув на мого і, очевидно, свого шефа.
— Петрович, викликали?
— Так, — Василь Петрович ствердно кивнув головою. — Викликав. Знайомтесь — це Семен, а це — Андрій.
Так і відбулося моє знайомство із Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якій, ні сіло ні впало, звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповів мені про Семена, який, звичайно ж, виявився працівником колекторського відділу, а також коротко ввів Семена у курс наших справ.
— Розумієш, Семене, цілком очевидно, що Андрій профі у своїй справі. Проте йому не вистачає досвіду. Йому просто на все це треба подивитися, як воно виглядає зблизька, на правду життя, так би мовити. Ось тому я і викликав тебе. Я би хотів, аби Андрій трохи попрацював разом з тобою, очевидно, це буде корисний для нього досвід.
— Попрацював колектором? — перепитав я Василя Петровича.
— Ну, звичайно, мова не йде про повноцінну роботу. Ти виступатимеш як спостерігач — на все дивитимешся збоку. Але для чистоти експерименту для оточуючих ти будеш повноцінним працівником. А згодом, тижнів так за три, ти знов повернешся до своєї піарівської роботи…
Загоруйко сказав ще кілька напучувальних слів, після чого ми з Семом подякували йому за виявлену довіру і вийшли з кабінету. Де опинилися сам на сам.
— Слухай, реально я не був ініціатором цього рішення… — знічено знизав плечима я.
— А… — махнув рукою Семен, — Вася завжди цим славився. Щось вигадати, аби іншим розгрібати.