— Ти що — здуріла?
Віка нічого не відповіла. Стоячи коло нього навколішках, вона обережно витирала його обличчя хусточкою. Сем покрутив головою, ніби намагаючись позбутися її допомоги, проте вона продовжувала витирати його обличчя, і за хвилю, коли слідів крові на ньому стало значно менше, ми змогли роздивитись його травми — виявилось, при падінні він примудрився розпелехати собі брову, що й призвело до таких сумних наслідків. Причому, розсічення було досить глибоким, тому що кров з рани не переставала цебеніти. Проте якихось інших видимих ушкоджень, принаймні на мій погляд, у нього не було.
— Жити будеш, — підсумувала мої думки Віка, продовжуючи витирати обличчя.
— Ти… — прошипів Сем, намагаючись вкласти в одне це слово всю свою зневагу до дівчини. Проте нічого у нього не вийшло, реально він зараз був кумедним, цей здоровило на підлозі. І ми обоє з Вікою пирснули зі сміху, на що Сем лише прогарчав щось і затих.
Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирішили не їхати в лікарню зашивати рану, просто треба було відвезти Сема додому, аби він трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, і попри сумніви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дісталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очікування побачити якийсь міні-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою і світлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пішов на кухню з надією знайти щось їстівне, і тут лише до мене дійшло, що Віка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухні.
— Віка, перепрошую, я думаю, що нині всі були неправі… — почав я.
— Ну якщо говорити чесно, то ви мене зі своїм товаришем — як його, до речі, звати, Сем здається? — просто дістали. Але я теж… того… — Віка зітхнула.
— Якщо чесно, — продовжив, — я і Сем, гадаю, дуже вдячні вам за допомогу, яку ви нам надали…
— Та нічого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все і трапилося…
— Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись і самі, тому можете спокійно їхати додому відпочивати. Я зараз викличу таксі…
— Я нікуди не піду, доки не переконаюся, що із Семом все добре, — категорично заперечила Віка.
— Гадаю, особливої небезпеки немає…
— Ще раз кажу, — мовила вона, карбуючи кожне слово, — поки я не буду переконана, що із Семом все гаразд, я нікуди звідси не піду.
У цей час із ванни саме вийшов Сем.
— Семе! — гукнув я йому з кухні. — Віка хоче лишитися доглядати тебе, ти як?
На його обличчі відбилися якісь непрості роздуми, зрештою, він глухо буркнув «хай робить, що хоче» і щез у кімнаті, грюкнувши дверима. Буквально відразу з кімнати почулося потужне хропіння.
Я трохи потинявся в роздумах коридором-кухнею, і зрештою прийшов до висновку, що було б непогано завершити сьогоднішній день, хильнувши чогось міцного. Всього кілька хвилин у мене пішло на те, аби знайти недопиту пляшку вподобаного Семом коньяку, ще пару хвилин на те, аби знайти пару келихів.
— Полікуємо нерви? — мовив я, помахавши келихами і пляшкою перед Вікою, яка продовжувала щось робити на кухні.
— Бачу, ти часу не марнував, — мовила Віка.
— Я просто шукав, чим би нас усіх заспокоїти, — мовив я.
— Усіх? Здається один уже заспокоївся у себе в кімнаті.
— Але ж лишилися ще двоє.
— О-ля-ля, ти хочеш мені щось запропонувати?
— Просто випити коньяку.
— Ну що ж, давай просто вип’ємо коньяку, — мовила Віка, вмощуючись на стілець за кухонним столом.
Я розлив коньяк і ми дзенькнулись келихами:
— Ого, він реально міцний, — похитала головою Віка.
— Зрештою, він таким і має бути. Справжній коньяк…
— Ти давно на цій роботі? — раптом спитала вона.
— Можеш не вірити, але це не моя робота. Я мав працювати як піарник, але мій керівник вирішив, що для більшого досвіду мені варто попрацювати трохи колектором.
— І скільки ти так працюєш?
— Скоро вже буде тиждень.
— О, ти вже майже профі, — засміялася вона.
— Майже, — гмукнув я. — Це не та професія, в якій хочеться бути профі. Принаймні мені.
Ми якусь хвильку помовчали, потім я спитав Віку:
— Слухай, а звідки ти взяла такий ядучий сльозогінний газ? Такої гидоти я ще не зустрічав.
— Був у мене колись один залицяльник з якоїсь силової структури. Подарував на восьме березня. Після того я з ним більше не зустрічалася.
— Ясно, — кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.
Ми знов дзенькнулись келихами, кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім я спитав, чи давно вона зустрічається з Владом.