Чарівник Зорандер невдоволено крякнув і подивився на намальовану ним Благодать.
— Паніз Рал не заспокоїться. І скільки ще це триватиме, Томас? Скільки пройде часу, перш ніж він винайде що-небудь новеньке і знову нашле на нас Анарго? — Він оглянув стоячих навколо людей. — Скільки років ми прожили в страху, що нас знищить орда завойовників з Д'хари? Скількох людей Рал вбив своєю магією?
Скільки життів забрала чума, яку він на нас наслав? Скільки тисяч людей харкали кров'ю, зіткнувшись з людьми-тінями, яких він створив? Скільки міст, великих і малих, скільки сіл він стер з лиця землі? — Ніхто не відповів, і чарівник Зорандер продовжував:
— У нас пішли роки на те, щоб підняти країну з попелу, але нарешті у війні стався перелом, і ворог втікає. Тепер у нас є три варіанти. Перший — дати йому можливість відступити і сподіватися на те, що більше він до нас не поткнеться. Особисто я вважаю, що на це розраховувати просто смішно і всерйоз можна обговорювати тільки дві можливості. Або ми будемо переслідувати д'харіанців до самого їх лігва і покінчимо з ними назавжди ціною життя десятків, а може, й сотень тисяч солдатів. Або я покладу кінець Д'харі.
Чарівники і чаклунки з занепокоєнням дивилися на намальовану на підлозі Благодать.
— У нашому розпорядженні є й інша магія, — сказав один з чарівників. — Ми можемо скористатися нею і обійтися без такої катастрофи.
— Чарівник Зорандер правий, — заперечив інший. — Як і Рада. Ворог заслужив свою долю. Ми повинні це зробити.
Знову розгорівся запеклий спір. Чарівник Зорандер подивився Еббі в очі, і в його погляді вона прочитала наказ поквапитися з викладенням прохання.
— Мої співвітчизники захоплені в полон. Прошу вас, чарівник Зорандер, ви повинні мені допомогти! Я сховалася і чула, як чаклунка д'харіанців розмовляла з офіцерами. Вони хочуть використовувати полонених як живий щит, прикритися ними не тільки від списів і стріл, а й від магії, яку ви на них обрушите. А якщо вони вирішать контратакувати, то поженуть полонених перед собою. Чарівник Зорандер, ви повинні їх врятувати!
Ніхто навіть не подивився в її бік. Всі були зайняті своїми суперечками, немов життя людей, про яких говорила Еббі, було такою дрібницею, на який не варто було звертати уваги.
У Еббі на очі навернулися сльози.
— Загинуть ні в чому не винні люди! Будь ласка, чарівник Зорандер, нам потрібна ваша допомога! Він кинув на неї швидкий погляд.
— Ми нічим не можемо допомогти твоїм землякам. Еббі ледь утримувалася, щоб не розридатися.
— Серед полонених мій батько. І мій чоловік. І моя дочка. Їй немає ще й п'яти. Якщо ви вдастеся до магії, вони всі загинуть. Якщо зав'яжеться бій — теж. Ви повинні або врятувати їх, або відмовитися від атаки.
Здавалося, чарівник був щиро засмучений.
— Прости. Я нічим не можу їм допомогти. Та подбають про них добрі духи і візьмуть їхні душі до Світла. Він хотів відвернутися, але Еббі вигукнула:
— Ні! — Двоє чоловіків замовкли, але інші лише невдоволено покосилися на неї і продовжували розмову. — Моя донька! Ви не можете!.. — Вона сунула руку в торбинку. — У мене є мощі…
— А у кого їх немає, — перебив її Зорандер. — Я не в змозі тобі допомогти.
— Але ви зобов'язані!
— Це значить — зрадити спільну справу. Ми повинні знищити військо д'харіанців, і твої співвітчизники, якими б невинними вони не були, заважають мені в цьому. Я не можу допустити, щоб затія д'харіанців увінчалася успіхом, інакше вони стануть вдаватися до неї всюди, і тоді загине ще більше ні в чому не винних людей. Ворог повинен зрозуміти, що ніщо не змусить нас звернути з обраного шляху!
— НІ! — Завила Еббі. — Адже вона ще дитина! Ви прирікаєте на смерть мою дитину! Там є й інші діти! Та що ж ви за чудовисько?!
Ніхто, крім чарівника, вже не слухав її, всі були зайняті своїми розмовами.
Голос Зорандера перекрив гвалт і обрушився на Еббі, як сокира ката.
— Я — людина, яка змушена приймати такі рішення. У проханні відмовлено.
Еббі здавлено скрикнула, розуміючи, що зазнала поразки. Їй навіть не дали можливості показати йому…
— Але це борг честі! — Закричала вона. — Священний обов'язок!
— І він не може бути виплачений прямо зараз. Еббі не витримала і розридалася. Чаклунка хотіла відвести її в бік, але молода жінка вирвалась і вибігла із залу. Вона понеслася по сходах, з-за пелени сліз нічого не бачачи перед собою.
Внизу сили залишили її, і вона, схлипуючи, впала на підлогу. Він не допоможе. Він відмовився допомогти безпорадній дитині. Її дочці доведеться померти.