Цілком випадково, принаймні так видавалося спочатку, за два дні до походу, чи, як здебільшого іменували, листопадового рейду, у Тимошенка з Отмарштайном відбулася відверта розмова. Пол- ковник говорив про немислиме, неймовірне: сперш аж піднудило від почутого Сергія Прокоповича, навіть близько в таке Тимошенко не міг повірити, тож він так пальці затис у кулак, що нігті впилися в долоні до крові; якби то був не Юрій Оттович, а
якась інша людина, – хтозна, чим би завершилася їхня балачка.
Вам зовсім не випадає іти у рейд, – повторив зараз полковник, немов вертаючись до їхньої по- передньої мови, тільки тепер сяюча усмішка геть злиняла з його лиця.
А ва-а-м… А ви то йдете? – заїкаючись, блимнув у відповідь, мов на затятого ворога, Тимошенко.
Я не маю права навіть у цій ситуації зачислити себе в боягузи.
Дякую, що це право мені перепасували, – у Тимо- шенка на оці злегка тіпалась ліва повіка, вона кожного разу від хвилювання так себе вела ще відтоді, як півто- ра десятиліття тому на маніфестації українських сту- дентів у Петербурзі кріпко побили його поліцаї. Але перед такою дорогою Сергію Прокоповичу щонай- менше хотілося псувати стосунки з Отмарштайном.
Три армійські групи, з яких найчисленнішою була волинська, рушили здобувати долю та волю, і в на- путній промові Тютюнник не обіцяв воякам чекати прогулянки, печеного й вареного, і так шматками:
У нас зброї нема, але є набої, скільки хто понесе. Зброю, як взуття та одяг, маємо на тій стороні діста- ти. Що в мене є – те зараз видадуть. Прикро лишень, що дехто з малодушних зі мною довгенько був, а за- раз не повірив і залишився. Ну, нічого, підемо цими силами бити і гнати з нашої землі різну зайду…
І ось уже в селі Боровому роззброюють польську жандармерію та здобувають майже півсотні крісів та двадцять сім коней, а вже по той бік кордону, в селі Майдан, у полон беруть четверть сотні червоноар- мійців, шість десятків гвинтівок та кулемет. У сіті повстанців стала втрапляти й крупніша риба – по- лонений командир батальйону тільки подивовано
головою крутив, наче та голова на гвинту сиділа, бо ніяк не очікував тут українських вояк.
Як бувала щука поміж очерету, вправно вививав- ся поміж постоями червоних загін сотника Падал- ки: вже смерком у селі Зубковичі шугонули добря- че більшовицький відділ кінноти, а ті, напуджені, повтікали в Ємільчино, залишивши чимало зброї. У звільнених селах люд збирався на сходку, де чи- тали заклик Тютюнника до повстання. Та обереж- ні дядьки, хоч стрічали повстанців із приязню, не вельми спішили до них долучатися, хіба у селі не- далеко Полонного відразу добра сотня молодиків приєдналася…
Тим часом лаштувала вози у похід Басарабська група повстанців Гулого-Гуленка. А головна части- на Подільської групи, глупої ночі нечутно здолавши Збруч, вже на кордоні полонила до півсотні черво- них прикордонників, відбивала у «продзагонів» цілі валки награбованого в тутешнього селянина збіж- жя, розсіювала червоноармійські відділи, розжива- лася на зброю, набої та амуніцію.
Однак чомусь усі перші дні цього походу, як ша- шіль пересушене старе дерево, точила Сергія Про- коповича незрозуміла тривога, щось муляло йому в душі, наче забув вельми важливе і оце тужиться, та ніяк згадати не здатен. І тривога ця, як видавалося, не була безпідставною.
Ще тільки рушали, то, попри запевнення поль- ської сторони забезпечити всім необхідним по- встанців, домовленості попередні та обіцянки рап- том рватися стали, мов старе мотуззя. На весь штаб Повстанчої Армії виділили аж троє коней, навіть начштабу виявився пішим, – і це при передбачува- ному рейді через ліси, болота, що збулькують під-
ступною трясовиною, та розлогі поліські річки, які неминуче форсувати їм доведеться.
Генерал Тютюнник на нараді старшин відчай- душно старався приховати тривогу, коли доповідав про ситуацію, та це погано вдавалось командувачу: голос його зрадливо тремтів; генерал навмисно про- кашлювався, аби приховати образу та хвилювання, однак мало помагав той силуваний кашель. Старши- ни лише мовчки перезиралися, коли генерал гово- рив, що в Другій збірній бригаді шістдесят відсотків козацтва одягнені у лахміття, до півсотні стрільців зовсім босі, а три десятки просто попідв’язували підошви черевиків шнурками. Плащів, звісно, не мав ніхто, для босих спішно заготовляли личаки з кори, що на осінню пору слабеньким було порятунком…