Присутні старшини враз схопилися і стали поміж сотником і Сергієм Прокоповичем.
– Ми ще зустрінемося на вузенькій стежці-до- ріжці! – хряпнув за собою Загірняк дверима.
Тим часом нові, все тривожніші повідомлення надходили в штаб.
Хіба об одинадцятій Юрій Тютюнник дає наказ вирушати у бік села Звіздаль, де, як твердила розвід- ка, ще не замкнуте кільце оточення.
Та не скора то річ розгорнути довжелезну колону, лише о дванадцятій вона рушила, а тим часом у пів- нічній та західній частині села вже зав’язався бій – то ввірвались котовці.
Серед повстанців у колоні почалася паніка, на- самперед не озброєні ще вояки чимдуж прорива- лися наперед, створюючи і так затори серед доро- ги, запрудженої вже мертвими кіньми та саньми, й возами безрушними; прорватися через місток річки Звіздаль вдалося лиш головним силам штабу разом із командувачем Тютюнником. Тимошенко їхав у передостанніх санях, а в наступних лежав полковник Лисогор з обмороженими опухлими ногами: візником була його дружина. І вже в останню мить, як котов- ці перерізали їхню колону, відчайдуха-жінка заки- дала ворожу кінноту гранатами і врятувала себе та усіх попереду – тільки невмерзла чорна земля летіла грудками з-під снігу…
А позаду творилося пекло. На місток, хоч і був під кулеметним вогнем, рвалися сотні людей, вони падали під кулеметними чергами, і на очах вирос- тали завали; врешті хирлявий місток не витримав і люди просто посипалися в ріку, де кривавитися стали ще ламка перша крига та непорочні досі сніги, де відчайдушний болісний крик людський зливався
з диким храпом та безпам’ятним іржанням знаві- снілих коней…
Три ескадрони червоних розвернулися на обоз із пораненими, багатьом із яких ще не судилося досі здобути гвинтівок: хтось боронився гранатами, під- риваючи ворога, а хтось підривав себе, аби живцем не датись на муки більшовикам; недавній міністр Михайло Білинський ще підпустив зовсім близько нападника, а тоді зірвав себе разом з ним.
Все поле біля села всіялось трупами, беззброй- ний люд червона кіннота рубала, немов на показо- вому військовому навчанні, тільки замість тирси з людських муляжів на полігоні з-під шабель тепер струменіла кров справжнісінька; поручник Маля- ренко збожеволів і нявкав, мов кіт, недавній студент учительської семінарії, тяжкопоранений Федір про- сив старшого брата:
Кинь, Василю, у мене гранату, а сам якось ря- туйся…
На очах у Сергія Прокоповича помахами роз- машистими смерть косила його товариство, тих, кому пощастило вийти з «трикутника смерті», хто відстрілювався тоді навіть у мареві тифозному, здолав версти криваві ще Першого зимового по- ходу; як інженер та архітектор він знав різні між- народні системи мір, от тільки досі не вигадали мірки, якою б вдалося зміряти подвижництво його побратимів…
Ось тоді знову згадалася Сергію Прокоповичу розмова з Юрієм Оттовичем напередодні рейду, ота неймовірна мова.
Гірко стає, коли таке знаєш, – чомусь очі ховав Отмарштайн, наче то він винуватець у тому. – Мені показували лист уряду УНР до польського Генштабу з
проханням не дати зброї Тютюннику для цього по- ходу. Підозрюю, що лист автентичний…
Вірилося і довго не вірилося Сергію Прокопови- чу такій новині, сумнів точив весь цей час, як черв’як недозріле яблуко, доки не почув з вуст самого Юрка Тютюнника:
– Буде нова влада, новий уряд і замкнення гра- ниць України для тих, що лишилися за кордоном, а передусім для уряду УНР.
Боже милий, через що кров людська так поде- шевіла?
І чом же він не пристрелив тоді Загірняка, через якого, можливо, і прийняв Тютюнник оте фатальне рішення, чом малодушшю своєму й ваганням дозво- лив узяти верх? Коли б химерне життя ще раз звело їх на путівцю одному, він, хай і з запізненням, хиби- ти більше б не став…
----- 2
П оштар приніс телеграму сирого імлистого ранку.
Розпишіться.
Степан Прокопович побіг очима рядками теле- грами:
Вітаємо Вас із перемогою в конкурсі…
Їй-богу, світ цей приязний та добросердний: із семи кандидатів, йшлося у телеграмі, саме його, Степана Прокоповича Тимошенка, обрано на кафедру опору матеріалів у Київську політехніку. Збігав 1906 рік.
Звісно, така телеграма не могла не потішити – йому лише двадцять вісім років, досі не випадало прочитати жодної лекції, а тут відразу ставав пред- ставником інженерної механіки в одному з найпо- важніших вузів держави.