Кірка замерзлої крові тріснула в нього під п’ятою. Дичаки здирали з мертвих коней геть усе залізо та шкіряну збрую, навіть збивали підкови з копит. Кількоро патрали знайдені сакви, шукаючи зброї та харчів. Джон проминув одного з Четових собак — вірніше, його рештки у неоковирній калюжі напівзамерзлої крові.
На дальньому краї табору ще й досі стояло кілька наметів — саме там вони знайшли Манса Розбишаку. З-під його порізаного та латаного кобеняка чорної вовни та червоного шовку проглядала чорна кольчуга і кошлаті хутряні штани. На голові він мав шолом зі спижу та заліза з круковими крилами на скронях. З ним поруч стояли Ярл, Харма Песиголовка, магнар Стир і Варамир Шестишкур з вовками та сутінькотом.
Подарований Мансом Джонові погляд був холодний та похмурий.
— Що це таке в тебе на обличчі?
Відповіла Ігритта:
— Орел намагався вийняти йому око.
— Я питав його самого. Язика ж йому ніхто не вийняв, га? Хоча варто було б, аби менше брехав.
Магнар Стир смикнув з піхов довгого ножа.
— Може, як малий матиме одне око замість двох, то бачитиме краще?
— Хочеш зберегти собі око, Джоне? — запитав його Король-за-Стіною. — Якщо хочеш, то кажи, скільки тут було людей. І цього разу, байстрюче зимосіцький, лише спробуй мені збрехати.
Джонові пересохла горлянка.
— Ясний пане… що…
— Я тобі не пан, — мовив Манс. — А що саме тут сталося, вгадати неважко. Загинули твої братчики. Питається, скільки саме їх було?
Обличчя Джонові смикало болем, сніг сипав і сипав згори, думки розбігалися. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали» — казав йому Кворин. Але слова ставали поперек горлянки. Нарешті він спромігся:
— Нас було три сотні.
— Нас? — різко перепитав Манс.
— Їх. Їх було три сотні. — «Чого б вони не вимагали, казав Кворин. Чому ж я почуваюся таким боягузом?» — Дві сотні з замку Чорного, сотня з Тіньової Вежі.
— Оце вже правдивіша пісня, ніж ти співав мені у наметі. — Манс зиркнув на Харму Песиголовку. — Скільки ми знайшли коней?
— Більше за сотню, — відповіла дебела дикунка, — але менше за дві. На схід під снігом лежать ще мертві — хтозна, скільки їх там.
Позаду неї стояв хорунжий зі значком — жердиною, на яку настромлена була собача голова. Вочевидь нещодавно відтята, голова ще спливала кров’ю.
— Дарма ти брехав мені, Джоне Сніговію, — мовив Манс.
— Я… так, дарма.
«Що тут вже скажеш?»
Дичацький король пильно роздивився його обличчя.
— Хто очолював загін? Кажи правду! Рикер? Рідколіс? Певно ж, не Вивір, для цього він заслабкий. Чий це був намет?
«Я вже сказав надто багато.»
— Ви не знайшли тіло?
Харма пирхнула крижаним презирством з обох ніздрів.
— Йой, ну і дурні ж ці ґави!
— Наступного разу відповіси мені питанням на питання, і я віддам тебе на втіху моєму шановному Князеві-над-Кістками, — пообіцяв Джонові Манс Розбишака і підступив ближче. — То хто тут був за головного?
«Ще крок» — подумав Джон. — «Ще один дрібненький крочок.»
І посунув руку ближче до руків’я Пазура. «Якщо мовчати й не відповідати…»
— Торкнися пальцем отого байстрюка у піхвах, і твоя байстрюцька голова полетить геть, — застеріг Манс. — Мені швидко уривається терпець, чорна ґаво.
— Кажи! — закликала Ігритта. — Хто б він не був, його вже нема серед живих.
Джон скривився, тріскаючи кірку загуслої крові на щоці. «Не можу я. Несила мені» — подумав він у відчаї. — «Як це можливо: гратися у перевертня і не стати ним насправді?» Цього Кворин йому не розповідав. Але другий крок завжди легший за перший.
— Старий Ведмідь.
— Отой старець? — У голосі Харми чулася недовіра. — Припхався аж сюди?! Хто ж тоді очолює залогу в замку Чорному?
— Бовен Марш. — Цього разу Джон відповів миттєво. «Не вагатися, чого б вони не вимагали.»
Манс засміявся.
— Коли так, то нашу війну виграно. Бовен краще вміє рахувати залізо, ніж тримати його.
— Так, за очільника загону був Старий Ведмідь, — ствердно проказав Джон. — Тутешнє місце високе й сильне, а він його ще зміцнив. Викопав рови, поставив палі, зробив запаси їжі та води. Готувався…
— …зустріти мене? — закінчив Манс Розбишака. — Вірю. Якби я здуру заходився брати цей пагорб силою, то втратив би п’ятьох своїх людей на кожну ґаву і ще вважав би, що мені пощастило.
Раптом вуста його стиснулися.
— Та коли мертві ходять землею, мури, палі й мечі вже нічого не важать. Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію — ніхто не знає цього краще за мене. — Він зиркнув у небо, що потроху темніло, і додав: — А ґави й самі не знали, як нам допомогли. Я все дивувався, чого це на нас не нападають мертв’яки. Та попереду ще п’ять сотень верст, а позаду — смертний холод, щодня гірший. Гей, Варамире! Надішли своїх вовків винюхувати упирів. Не хочу, аби нас заскочили зненацька. Пане Князю-над-Кістками, подвойте усі чати і потурбуйтеся, щоб кожен вартовий мав смолоскипа та кресало. Стире, Ярле — ви рушаєте на світанку.