— Мансе! — гиркнув Торохкало. — Я хочу собі трохи ґав’ячих кісток!
Поперед Джона виступила Ігритта.
— Він брехав, щоб урятувати колишніх братів! Нечесно карати за це на смерть!
— Еге ж, колишніх! — визвірився Стир. — Та він і досі один із них!
— Колишніх, — наполягала Ігритта. — Мене він не зарізав, хоча йому наказали. А потім убив Піврукого, ми усі бачили!
Подих Джона хмаркою курився у повітрі. «Якщо я йому збрешу, він знатиме.» Джон глянув Мансові Розбишаці просто у вічі, стиснув і розтиснув обпечену руку.
— На мені зараз той кожух, що дали ваша милість.
— Кожух з овечої шкури, а не кобеняк із чорної вовни, — додала Ігритта. — І ми ночами під ним станцювали чимало гарячих таночків!
Ярл зареготав, і навіть Харма Песиголовка скривила вуста у посмішку.
— То ось воно як, Джоне Сніговію? — спитав Манс Розбишака зовсім незлим голосом. — Тепер ти з нею?
За Стіною людині легко загубитися. Джон вже не знав, як відрізнити честь від ганьби, вірне від хибного. «Пробачте мені, батьку.»
— Так, — відповів він.
Манс кивнув.
— Тоді гаразд. Завтра рушиш разом із Ярлом та Стиром. І ти теж, дівчино. Коли два серця б’ються, як одне, хіба мені личить їх розлучати?
— Куди рушати? — спитав Джон.
— Через Стіну. Тобі вже час довести свою вірність не словом, а ділом, Джоне Сніговію.
Але магнар не надто з того зрадів.
— На яке лихо мені здалася ґава у загоні?
— Він знає Варту і знає Стіну, — відповів Манс. — А замок Чорний знає так, як ніхто з наскочників ніколи не знав. Він стане тобі у пригоді. А якщо не стане — тобі ж гірше буде.
Стир насупився.
— А коли у його серці й досі чорна кров тече?
— Тоді виріжеш його з грудей. — Манс обернувся до Торохкала. — Ви ж, мосьпане Князю-над-Кістками, рухайте валку за всяку ціну. Не дозволяйте спинятися. Якщо досягнемо Стіни раніше від Мормонта — перемога наша.
— Хай лишень спробують мені спинитися, — сердито пробурчав Торохкало.
Манс кивнув і закрокував геть у супроводі Харми та Шестишкура. Варамирові вовки та сутінькіт бігли слідом. Джон з Ігриттою лишилися позаду з Ярлом, Торохкалом та магнаром. Двоє старших дичаків подивилися на Джона з погано прихованою ненавистю, а Ярл мовив:
— Добре чув? Рушаємо на світанку. Візьми харчів, скільки зможеш — полювати не буде часу. І хай твоїй пиці, ґаво, хтось дасть ради. Бо така кривава і страшна — аж несила дивитися.
— Гаразд, — відповів Джон.
— Якщо ти, дівко, нам збрехала… — мовив Торохкало до Ігритти, виблискуючи очима під черепом велетня.
Джон витяг Пазура з піхов.
— Ану шкандибай звідси, коли не хочеш собі долі Кворина!
— Оце вже ні — тут тобі, шмаркачу, вовк не допоможе! — Торохкало сягнув по власного меча.
— Та невже? — реготнула Ігритта.
На каменях муру присів, настовбурчивши біле хутро, готовий до стрибка Привид. Він не видав ані звуку, але у темно-червоних очах билася жага крові. Князь-над-Кістками повільно прибрав руку з меча, відступив на крок, вилаявся і пішов геть.
Привид трусив поруч із кониками, поки Джон та Ігритта сходили додолу Кулаком. Вже на середині Молочної Джон нарешті зважився:
— Я не прохав тебе брехати заради мене.
— А я не збрехала, — відповіла вона. — Лишень трохи недоказала, та й усе.
— Що недоказала? Ти ж їм розповіла…
— …що ми бавилися під твоїм кожухом багато ночей поспіль. Де ж брехня? Я лише приховала, коли саме ми почали. — Ігритта подарувала Джонові майже сором’язливу посмішку. — Цієї ночі, Джоне Сніговію, хай твій Привид поспить деінде. Манс правду каже — настав час для діла, а не для слів.
Санса II
— Нова сукня? — спитала вона водночас і вражено, і з осторогою.
— Нова, і краща за всі, які ви, ласкава панно, мали донині! — пообіцяла стара. Вона саме вимірювала Сансині стегна мотузкою з вузликами. — Уся шовкова, з мирійським мереживом, підкладена єдвабом. Ви будете неймовірно гарні. Це наказ самої королеви!
— Котрої королеви?
Маргерія ще не була Джофовою королевою, але раніше вже побула Ренліною. Чи може, кравчиня говорить про Колючу Королеву? Або ж…