— Ми їдемо не туди, — мовила вона до Гендрі, коли вони проминали особливо мохатий в’яз. — Ми сунемо на південь. Бачиш, онде мох на стовбурі?
Гендрі відкинув з очей чорнюще волосся і відповів:
— Ми їдемо шляхом, та й усе. А шлях тутечки веде на південь.
«Ми їхали на південь цілісінький день» — хотіла вона йому відповісти. — «І учора теж — уздовж того річища.» Втім, напередодні вона дивилася неуважно і ручитися за себе не могла.
— Гадаю, ми заблукали, — тихо пробурмотіла вона. — Дарма ми відхилилися від річки. Треба було триматися її, нікуди не звертати.
— Річка гнеться і в’ється, — відказав Гендрі. — А тут шлях коротший. Мабуть, якийсь таємний, розбійницький. Лим, Том і усі інші живуть тут аж із минулого року.
Цього Ар’я заперечити не могла, та все ж уперто вкусила губу.
— Але мох…
— Від цього дощу мох мені скоро з вух полізе! — пожалівся Гендрі.
— Але не з обох, а тільки з південного! — вперто правила своєї Ар’я.
Переконувати в чомусь Бичка — то була марна справа. І все ж іншого друга вона не мала — адже Мантулик покинув їх ще у корчмі.
— Шарна каже, я їй потрібен хліб пекти, — сказав він Ар’ї у день від’їзду. — А дощ, болячки на дупі та вічний переляк мені вже в печінках сидять. Тут є пиво, у лісі ловляться кролики, а хліб стане кращий, коли його пектиму я. Ось побачите, як повернетеся. Адже ви повернетеся, ге? Ну хоч коли війна скінчиться?
Він згадав, хто перед ним, зашарівся і додав:
— Ласкава панно.
Ар’я не знала, чи ця війна колись скінчиться, але кивнула.
— Вибач, що тоді тебе відлупцювала, — мовила вона. Мантулик був тупуватий і боягузливий, але пройшов із нею поруч увесь шлях аж від Король-Берега, і вона до нього звикла. — Носа тобі зламала…
— Лимові теж, — вишкірився Мантулик. — Хвацько!
— Лишень Лимові чомусь не сподобалося, — похмуро буркнула Ар’я.
Настав час прощатися. Коли Мантулик спитав, чи не можна поцілувати панні руку, вона пхнула його у плече.
— Та не клич мене панною! Ти — Мантулик, а я — Арік.
— Тут я не Мантулик. Шарна кличе мене просто «хлопцем». Так само, як того, іншого. Ми тут, мабуть, скоро заплутаємося.
Тепер Ар’я сумувала за ним більше, ніж думала спочатку. Зате її трохи розрадили розмови з Гарвіном. Вона розповіла стражникові про його батька Гулена — як знайшла того майже мертвим при стайнях Червоного Дитинця, коли тікала з замку.
— Батько завжди казав, що помре у стайні, — відповів Гарвін, — та ми гадали, його вколошкає якийсь норовливий коник, а не зграя левів.
Також Ар’я розповіла йому про Йорена, втечу з Король-Берега і все, що відтоді сталося. Але не згадала ані стайниченка, якого заколола Голкою, ані стражника, якому врізала горлянку під час втечі з Гаренголу. Адже розповідати Гарвінові — то було майже те саме, що розповідати панові батьку. А про дещо зі скоєного вона б нізащо не зізналася батькові.
Не згадала вона і про Якена Ха-Гара та три смерті, які він їй заборгував і відшкодував. Подаровану ним залізну монету Ар’я тримала глибоко запханою під пас, але іноді вночі виймала і згадувала, як розтануло і змінилося його обличчя, коли він майнув по ньому рукою.
— Валар моргуліс, — шепотіла вона так, що й сама ледве чула. — Пан Грегор, Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун та Хорт. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея, король Джофрі.
Гарвін розповів, що з двадцяти зимосіцьких стражників, яких її батько надіслав із Беріком Дондаріоном, живих лишилося шестеро, та й ті розсіялися навсібіч.
— Ми втрапили до пастки, панночко. Князь Тайвин надіслав Гору за Червонозуб з вогнем та мечем, сподіваючись приманити вашого ясновельможного пана батька. Він хотів, щоб князь Едард сам пішов на захід, аби дати ради Грегорові Клегану. Якби так сталося, то його б або вбили, або схопили, щоб виміняти на Біса, якого раніше запопала ваша пані матінка. От лишень Крулеріз про задум князя Тайвина не відав, і коли почув про полон свого брата, то сам напав на вашого батька на вулицях Король-Берега.
— Пам’ятаю, — відповіла Ар’я. — Тоді Крулеріз убив Джорі.
Джорі завжди був до неї лагідний та усміхався, а гримав хіба тоді, коли наказував забратися з-під ніг.
— Так, він убив Джорі, — погодився Гарвін, — а на ногу вашого батька впав кінь і зламав її. Отож князь Едард і не зміг поїхати на захід, а натомість надіслав князя Беріка з двадцятьма його вояками та двадцятьма стражниками Зимосічі, рахуючи мене. Були ще й інші. Торос, пан Раймун Даррі з їхніми хлопцями, пан Гладен Вильд, князь на ім’я Лотар Зорник. А при Мартоплясовому Броді на нас чекав Грегор. По обох берегах заховалися його люди. Коли ми перетинали брід, на нас накинулися ззаду і спереду.