— Та онде ж вогонь горить! — вишкірився Анжей. — Дивися аж досхочу!
Зеленоборід засміявся і легенько ляснув стрільця долонею по вусі.
— Хіба я тобі, Сайдакере, червоний жрець? Якщо Пелло-Тирошієць суне пику в багаття, то тільки те й побачить, що власну смалену бороду!
Лим хруснув кісточками пальців і проказав:
— Ото б князь Берік порадів, якби упіймав Хайме Ланістера…
— Невже б він його повісив, га, Лиме? — спитала одна з сільських жінок. — Хіба не шкода вішати такого красунчика?
— Спершу суд! — мовив Анжей. — Князь Берік завжди таких судить, ти ж сама знаєш.
Він усміхнувся.
— А вже потім вішає.
Навколо зареготали. Том бринькнув струнами цимбал і завів тиху пісеньку:
Зігріта і суха у кутку між Гендрі та Гарвіном, Ар’я деякий час слухала пісню, а тоді заплющила очі й потроху закуняла. Їй наснився дім — не Водоплин, а Зимосіч. Але сон той добрим не був. Вона стояла на самоті ззовні замку, до колін у багнюці. Навколо височіли сірі мури, але щойно вона спробувала досягти брами, як кожен крок став тяжчим за попередній, замок попереду зник і перетворився з гранітового на димно-примарний. Були там і вовки — сірі кощаві тіні з яскравими очима, що скрадалися навколо неї між дерев. Коли вона дивилася на них, то пригадувала смак крові.
Наступного ранку вони залишили битий шлях і рушили полями. Рвучко дмухав вітер, вихорив брунатне листя навколо кінських копит, зате хоч дощ нарешті припинився. Коли з-за хмари вигулькнуло сонце, то засяяло так яскраво, що Ар’я мусила накинути каптура, щоб не засліпитися.
Зненацька вона дещо усвідомила і натягнула повід.
— Ми їдемо не в той бік!
Гендрі застогнав:
— Що таке? Знову той клятий мох?
— На сонце подивися! — відказала вона. — Ми прямуємо на південь!
Ар’я шарпнула мапу з сакв, щоб показати, про що йдеться.
— Не треба нам було залишати Тризуб. Ось поглянь. — І розкотила мапу на коліні. На неї тепер дивилися усі. — Водоплин отут, між річками!
— Тут таке діло, — мовив Джак-Щасливець, — ми й самі знаємо, де Водоплин. Бували.
— Але ти зараз їдеш не до Водоплину, — прямо і відверто буркнув Лим.
«А була ж майже на місці» — подумала Ар’я. — «Хай би тоді забрали коней. Решту шляху подолала б пішки, не розсипалася.» Вона згадала свій сон і вкусила губу.
— Та не дивися ти вовком, дитинко, — мовив Том Семиструнний. — Ніхто тобі нічого не заподіє, слово честі.
— Якої ще честі — честі брехуна?
— Ніхто не брехав, — відказав Лим. — Ми тобі нічого не обіцяли. Бо самі ніколи не знаємо наперед, що з ким буде.
Але Лим не очолював загін, та й Том теж. За ватажка тут був тирошієць Зеленоборід, і Ар’я обернулася до нього.
— Відвезіть мене до Водоплину, отримаєте нагороду! — зробила вона відчайдушну спробу.
— Слухай-но, малеча, — відповів Зеленоборід, — коли селюк ловить звичайну білку, то патрає її та кидає до казана. А коли знаходить серед гілля золоту, то несе її до свого князя, якщо не дурний. Бо дурний потім тричі пошкодує, що не поніс.
— Я не білка! — розсердилася Ар’я.
— Авжеж білка! — засміявся Зеленоборід. — Мала золота вивірка, що їде до князя-блискавки, хоче вона того чи ні. А він уже хай вирішує, що з тобою робити. Можу ручитися, князь сам відішле тебе до паніматки. Саме так, як ти хотіла.
Том Семиструнний кивнув.
— Таки-так, князь Берік — він такий. Він учинить з тобою по правді, ось побачиш.
«Князь Берік Дондаріон.» Ар’я пригадала усе, що чула про нього у Гаренголі від ланістерівців та Кровоблазнів. Берік-чугайстер, хазяїн лісу. Берік, якого вбивав Варго Хап, а перед ним — пан Аморі Лорх, а ще двічі — Гора-на-Коні. «Якщо він не відішле мене додому, я його теж вб’ю.»
— Навіщо мені до князя Беріка? — спитала вона стиха.
— Ми відвозимо до нього всіх наших шляхетних бранців, — відповів Анжей.
«Бранців.» Ар’я глибоко вдихнула, щоб заспокоїти думки. «Спокійна, мов тиха вода.» Вона зиркнула на розбійників, що сиділи верхи, і обережно розвернула голову свого коня. «А тепер — стрімка, мов змія» — подумала вона, щосили вдарила п’ятами боки огиря, ринула просто між Зеленобородом та Джаком-Щасливцем і встигла ще вхопити краєм ока злякане обличчя Гендрі, коли його кобила поспіхом забиралася з дороги. А тоді ще мить — і ось вона вже щосили летить полем.