— То ви поїдете назад добром, — запитав її Гарвін, — чи вас зв’язати і кинути через кінську спину?
— Поїду добром, — похмуро буркнула вона.
«А далі побачимо.»
Семвел I
Сем схлипнув і зробив ще крок. «Це вже останній, найостанніший, далі я не можу, зовсім не можу.» Але ноги знову ступили уперед: спершу одна, потім друга. Вийшов крок, тоді ще один, і він подумав: «Це не мої ноги, а чиїсь інші. Це іде хтось інший, не я — бо я ж не можу.»
Дивлячись униз, він бачив, як ноги шкутильгають у снігу: неоковирні, незграбні. Чоботи мали бути чорні, згадав він, але ж на них наліпився сніг, і тепер вони скидалися на білі кулі — наче дві круглі культі, зроблені з льоду. А сніг спинятися не хотів, насипався вже вище колін, а на ногах, наче білі панчохи, намерзла біла кірка. Щоб так-сяк волочити ті ноги, бракує вже й останніх сил. А ще ж важкий клумак на спині — з ним він схожий на якогось величезного потворного горбаня. Стомленого на смерть горбаня. «Не можу я далі, не можу. Змилуйся, Вишня Мати — несила мені, та й годі.»
Щочотири або щоп’ять кроків він мусив сягати руками униз і підтягувати паса з-під меча. Самого меча він загубив ще на Кулаку, але піхви й досі теліпалися при боці. Зате Сем мав два ножі: кинджала з драконоскла, подарованого Джоном, і сталевого, щоб різати м’ясо. А воно ж усе, далебі, на вагу не пір’ячко, а живіт такий величезний та круглий, що коли забудешся підтягнути паса, то він ковзне аж донизу і заплутає ноги. Хай як його затягуй — ніщо не допомагає. Одного разу він спробував застібнути паса вище від черева, але той підскочив аж під пахви. Грен реготав так, що носом юшка бризкала, а Скорботний Ед зауважив:
— Знав я колись чолов’ягу, що носив меча на ланцюжку навколо шиї — майже так, як оце ти. Одного дня він спіткнувся, і меча виймали в нього з носа.
Зараз Сем саме і спотикався, бо під снігом стрічалися камені, корені дерев, чиїсь глибокі нори у мерзлій землі. Три дні тому Чорний Бернар ступив у одну таку і зламав собі гомілку. А може, чотири… ліку днів він уже не тямив. Після того князь-воєвода наказав посадити Бернара на коня.
Сем схлипнув і зробив ще крок. Він наче не йшов, а падав, падав нескінченно — от тільки ґрунту не досягав, а все падав уперед. «Спинитися треба, погано мені. Холодно. Втомився я. Треба поспати. Трохи поспати коло вогню. І з’їсти чогось не закрижанілого.»
Та якщо спинишся, то помреш. Це він знав напевне. Вони усі це знали — та купка, що лишилася жива. З Кулака урятувалося десятків зо п’ять чи трохи більше, але деякі заблукали у снігу, кількоро поранених спливли кров’ю на смерть… інколи Сем чув позаду, від сторожового загону, скрики, а одного разу — жахливий, моторошний вереск. Він навіть побіг, коли його почув — подолав сажнів з десять чи п’ятнадцять так швидко, як тільки міг, перебираючи змерзлими ногами у снігу. Та й далі, мабуть, біг би, якби мав сильніші ноги. «Вони позаду, ще досі позаду. І забирають нас один за одним.»
Сем схлипнув і зробив ще крок. Мерз він так довго, що вже геть забув, як це буває — коли тобі тепло. Він мав на собі три пари панчіх, три шари спіднього під подвійною вовняною сорочкою, а зверху — товстий підбитий каптан, що вдівався під холодну сталеву кольчугу. На кольчугу був одягнений вільний вапенрок, а на нього накидався товстий кобеняк з кістяним ґудзиком, що застібався під горлом. Каптур був насунутий на лоба. Важкі хутряні рукавиці на руках, під ними — тонші, з вовни та шкіри, низ обличчя огорнутий шаликом, під каптуром — насунута на вуха тісна тепла шапчина. І все ж холод відігнати не вдавалося, а надто з ніг — їх Сем наразі не відчував, але ще вчора вони так боліли, що він ледве міг стояти, не те що зробити крок. А чи вчора? Хтозна — він уже не пам’ятав. Від самого Кулака Сем не спав — з тієї миті, коли дмухнули у ріг. А може, й спав — просто на ходу. Чи можна одночасно іти й спати? Сем цього не знав. А може, не пам’ятав.
Сем схлипнув і зробив ще крок. Сніг вихорився навколо. Іноді він падав з білого неба, а іноді з чорного — то було єдине, чим день різнився від ночі. Сніг лежав на плечах товстим кожухом, громадився на клумаку і робив його ще важчим. Поперек страшно болів, наче хтось устромив у нього ножа і з кожним кроком крутив туди-сюди. Плечі потерпали від ваги кольчуги. Він би віддав усе на світі, щоб її зняти, але боявся. Адже задля того довелося б зняти чимало одягу — і тоді холод дістав би його хижими зубами.