Чорні братчики стояли з мечами та списами у руках, спостерігали за снігопадом і чекали. Проїхав мимо пан Маладор Кляск верхи на коні, у вкритому снігом шоломі. Сем приткнувся позаду інших, видивляючись Грена або Скорботного Еда. «Якщо вже судилося загинути, то поруч із друзями» — пригадав він свою тодішню думку. Але навколо стояли самі незнайомці — вояки з Тіньової Вежі на чолі з розвідником на ім’я Білан.
— Онде вони! — мовив хтось із братчиків.
— Накладай, — наказав Білан, і двадцять чорних стріл з двадцяти сагайдаків лягло на двадцять тятив.
— Боги ласкаві, та їх там безліч, — стиха проказав хтось.
— Тягни, — звелів Білан, — тримай!
Сем нічого не бачив і не хотів бачити. Вояки Нічної Варти стояли за смолоскипами, відтягнувши пера стріл до вух, а темним і слизьким схилом до них щось підбиралося крізь сніг.
— Тримай! — повторив Білан. — Тримай, тримай.
А тоді:
— Пускай!
Стріли з шипінням ринули у темряву попереду. Від вояків уздовж муру на різні голоси залунали були схвальні вигуки, але швидко замовкли.
— Вони не спиняються, мосьпане! — мовив хтось до Білана, а інший закричав:
— Ще ідуть! Онде там, з-під дерев!
А ще хтось заверещав:
— Ласка божа, вони вже тут, вони підкралися! Пропали наші душі!
Сем уже задкував, тремтячи, мов останній листок на дереві під поривами вітру — заразом і з морозу, і з жаху. А тієї ночі мороз ударив страшний. «Ще гірший, ніж зараз. Тут сніг майже теплий. І мені вже краще. Трошки відпочити, та й годі. Посиджу якусь хвилинку, і тоді знову зможу іти. Лише хвилинку.»
Зовсім поруч із ним з’явилася коняка — сіре кошлате створіння зі снігом у гриві та намерзлим на копитах льодом. Сем дивився, як вона його проминає та іде геть. З-під снігопаду з’явилася ще одна; вів її чоловік у чорному. Побачивши Сема на стежці, він вилаявся і повів коня навкруги. «Якби ж я мав коня. Тоді продовжив би шлях. Посидів у сідлі, ба навіть поспав.» Але більшість коней вони загубили на Кулаку. Ті, що лишилися, несли харчі, поранених і запас смолоскипів. Сем поранений не був. «Лишень жирний та слабкий. І найгірший боягуз у всьому Семицарстві.»
Боягуз… Так завжди казав про нього батько, князь Рандил. І мав рацію. Сем був спадкоємцем роду, та виявився геть негідним, і батько відіслав його на Стіну. Тепер брат Дікон успадкує землі та замок дідицтва Тарлі, а заразом і обіручного меча на ім’я Серцеруб, яким багато століть пишалися господарі Рогошпилю. Сем спитав себе, чи зронить Дікон хоч одну сльозу за братом, померлим серед снігів десь за краєм світу. «Чого б це, справді? Хіба по боягузові варто лити сльози?» Так казав його батько матері з півсотні разів. І Старий Ведмідь теж це знав.
— Вогняні стріли! — заревів князь-воєвода тієї ночі на Кулаку, раптом з’явившись серед них верхи на коні. — Дайте їм вогню!
Саме тоді він помітив Сема, що відчайдушно трусився поруч.
— Тарлі! Ану геть звідси! Твоє місце — коло круків!
— Я… я… я відіслав листи.
— Добре.
На Мормонтовому плечі крук повторив луною:
— Добр-ре, добр-ре.
Князь-воєвода у хутрі та кольчужній броні виглядав величезним; за чорним сталевим заборолом люто виблискували очі.
— Ти тут плутаєшся під ногами. Повертайся до кліток! Не хочу тебе шукати, якщо знадобиться відіслати ще листа. Тримай птахів напоготові.
На відповідь він не чекав, а розвернув коня і затрусив уздовж кільцевого муру, гукаючи:
— Вогонь! Дайте їм вогню!
Семові не треба було наказувати двічі — він побіг назад до птахів так швидко, як несли його товсті ноги. «Ану ж напишу листи заздалегідь» — подумав він, — «то й круки швидше полетять». І заходився розпалювати невеличке вогнище — зігріти замерзле чорнило.
З вогнищем Сем прововтузився довше, ніж гадав, а тоді всівся на камінь з пером та пергаменом і почав писати. «На нас напали під снігом, у мороз, але ми відігнали їх вогняними стрілами» — нашкрябав він, чуючи, як бринить голос Торена Рідколіса:
— Накладай, тягни… пускай!
Сичання стріл було солодше за материну колискову.
— Гори, здохле стерво, гори! — клекотливо виспівував Дивен. Братчики весело гукали та зухвало лаялися.
«Усе безпечно» — написав Сем. — «Кулак Першолюдей утримано.» Він молився і сподівався, що хлопці стріляють з луків ліпше за нього.
Готову цидулу Сем відклав убік і взяв чистий пергамен. «Битва на Кулаку триває під сильним снігопадом» — написав він, аж тут хтось заволав: