— Ідуть! Не падають!
«Чия буде перемога, наразі невідомо.»
— Списники! — гукнув ще хтось. Можливо, пан Маладор, але Сем не ручився б.
«Упирі напали на Кулаку, під снігом» — написав він, — «але ми відігнали їх вогнем».
Сем обернувся і побачив крізь снігопад величезне багаття посередині табору; навколо нього невпинно рухалися вершники. Сторожовий загін, зрозумів він — готується збивати і затоптувати копитами усіх, хто прорветься крізь мур. Вони озброїлися смолоскипами замість мечів і саме підпалювали їх у багатті.
«Упирі з усіх боків» — написав Сем, коли почув галас від північного муру. — «Одночасно з півночі та півдня. Мечів і списів не бояться, лише вогню.»
— Стріляй, стріляй! — заверещав голос у темряві.
Хтось інший скрикнув:
— Що це за кляте одоробло?!
Третій відповів:
— Велетень!
Але четвертий заперечив:
— Ведмідь! То ведмідь!
Страшно заіржав кінь, загавкали хорти, а галасу здійнялося стільки, що Сем не зміг розрізнити голоси. Він писав швидко, один лист за іншим. «Дичаки-упирі, а з ними велетень чи, може, ведмідь. Ми оточені.»
Він почув хряскіт криці на дереві, який міг означати лише одне. «Упирі всередині муру. Бій триває у таборі.»
Повз нього до східної стіни прогуркотів тузінь братчиків верхи на конях. У руці кожний вершник тримав палаючу гілку, від якої витягувалися назад язики полум’я. «Князь-воєвода Мормонт зустрічає їх вогнем. Ми перемогли. Перемагаємо. Тримаємося. Прорубуємо собі шлях на волю і йдемо до Стіни. Застрягли на Кулаку в оточенні сильного ворога.»
Один із вояків Тіньової Вежі вигулькнув з темряви, зробив кілька непевних кроків, впав Семові до ніг і помер, не встигнувши доповзти до вогнища якихось пів-аршина. «Поразка» — написав Сем, — «битву програно. Пропали наші душі.»
Навіщо він згадав битву на Кулаку? Якраз про неї Сем прагнув забути понад усе. «Не згадувати ніколи, нізащо.» Він спробував згадати свою мати, меншу сестру Талку або дівчину Йолю з Крастерового Дитинця. Але тут хтось струснув його за плече.
— Ану вставай! — мовив чийсь голос. — Гей, Семе, тут спати не можна! Підводься, і ходімо.
«Я не спав, я згадував.»
— Іди геть, — відповів він. Слова мовби замерзали на холодному вітрі. — Мені тут добре. Ось перепочину лишень…
— Ану ставай на ноги! — Так, то був голос Грена, хрипкий та грубий. Він височів над Семом у чорному одязі, вкритому снігом. — Старий Ведмідь не велів спинятися. Ти тут загинеш.
— Грен. — Він усміхнувся. — Та ні, все гаразд, мені тут добре. А ти йди собі. Я відпочину і дожену.
— Дзуськи! — Гренова цупка брунатна борода геть обмерзла навколо рота; з нею він скидався на старого діда. — Ти або замерзнеш на смерть, або тебе Інші вхоплять. Ану, Семе, ставай на ноги!
Увечері у замку Чорному перед початком походу Пип, як завше, дражнив Грена, згадав Сем: гигикав і казав, що його добре посилати на розвідку, бо він надто дурний, щоб чогось боятися. Грен люто заперечував, поки не усвідомив, що верзе. Він мав міцну будову, дебелий карк, чималу силу в руках і плечах — недарма пан Алісер Терен раніше кликав його «Бицею», так само, як Сема «панком Кабанком», а Джона — «Снігом-воєводою». Але до Сема Грен завжди ставився дружньо та приязно. «Але ж то лише через Джона. Якби не Джон, мене б тут усі зневажали.» І ось Джон зник — загубився у Вискливому Пересуві з Кворином Півруким і, певніше за все, загинув. Сем радо поплакав би за ним, але боявся, щоб сльози не замерзли — бо й без них ледве тримав очі розплющеними.
Поруч із ним зупинився високий братчик зі смолоскипом, і на якусь чудову мить Сем відчув тепло на обличчі.
— Та облиш його, — звернувся братчик до Грена. — Хто не може йти, тому однак каюк. Збережи сили для себе, Грене.
— Він встане, — уперто відповів Грен. — Йому треба лишень трохи допомогти.
Братчик рушив уперед і забрав з собою благословенне полум’я. Грен зробив спробу поставити Сема на ноги.
— Боляче! — пожалівся той. — Припини, Грене, мені рука болить! Облиш!
— Ти надто важкий, хай тобі грець. — Грен ухопив Сема під пахви, застогнав і підтягнув його трохи вгору, але щойно впустив, як товстун знову сів у сніг. Грен дав йому копняка, і добрячого — аж крижана кірка на чоботі тріснула і розлетілася друзками навсібіч. — Підводься! — І копнув знову. — Вставай і крокуй! Треба іти, дурню!
Сем упав на бік і згорнувся клубком, щоб уберегтися від копняків. Крізь вовну, шкіру та залізо він їх майже не відчував, але душа йому все одно боліла. «Я ж вважав Грена за друга. Друзі не б’ють друзів ногами. Чому вони не дадуть мені спокій? Я ж хочу лише трохи відпочити, трохи поспати, трохи померти…»