— Семе, — мовив Ед, коли його побачив, — ти б мене розбудив, га? Надто вже страшний сон мені сниться.
Щомиті навколо сідало в сідла дедалі більше братчиків. Роги прикликали їх до коней. «Га-у-у-у, га-у-у-у, га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!»
— Вони йдуть через західну стіну, мосьпане! — верещав Торен Рідколіс до Старого Ведмедя, намагаючись утримати коня. — Я вишлю сторожових…
— НІ!!! — Мормонт мусив заревти з усієї сили легенів, щоб його почули за рогами. — Кличте їх назад, треба прорубатися назовні!
Він став у стременах; чорного кобеняка смикав вітер, вогонь виблискував на обладунку.
— Шикуйсь клином! — заревів воєвода. — Вістрям списа! Рушаймо! Південним схилом, а тоді на схід!
— Але, мосьпане, на південному схилі їх аж кишить!
— Інші надто круті, — відповів Мормонт, — мусимо…
Раптом його бахмут заіржав, став дибки і мало не скинув господаря. Крізь сніг пришкандибав ведмідь, і Сем обісцявся вдруге. «А я гадав, уже нічого в міхурі не лишилося.» Ведмідь був мертвий, блідий, гнилий; хутро зі шкірою відвалювалося латками, половина правого плеча прогоріла до кісток, але істота вперто сунула уперед. Живими лишалися тільки очі. «Ясно-блакитні, як розповідав Джон.» Вони сяяли, наче морозні зірки.
Торен Рідколіс напав, виблискуючи жовтим та червоним сяйвом від багаття на лезі меча-півторака. Удар трохи не стяв ведмедеві голову. Але у відповідь звір одним порухом лапи відірвав голову старому розвідникові.
— НАВСКАЧ! — заволав князь-воєвода, розвертаючись.
Поки вони дісталися муру, всі братчики вже неслися чвалом. Раніше Сем зі страху ніколи не міг примусити коня через щось перестрибнути; але коли побачив перед собою низький мур, то зрозумів, що іншого вибору не має. Він ударив п’ятами, заплющив очі, заскиглив… і бахмут сам бозна-як переніс його на інший бік стіни.
Вершник праворуч раптом звалився, утворивши з конем плутанину криці, шкіри та навіженої кінської плоті. Упирі ринули на них, а клин зімкнувся і помчав додолу схилом крізь чіпкі чорні руки, блискучі блакитні очі та вихори снігу. Коні запиналися і падали, люди летіли з сідел, смолоскипи крутилися у повітрі, мечі та сокири краяли мертве м’ясо, а Семвел Тарлі схлипував і відчайдушно чіплявся за коня з силою, якої ніколи у собі не знав.
У летючому гострому клині вершників Сема зусібіч оточували братчики: спереду, ззаду, по обидва боки. Якийсь час із ними біг один з хортів, стрибками долаючи сніговий схил між кіньми, але потім не зміг утриматися і відстав. Упирі й гадки не мали відступати, лише падали і втрапляли під копита, але й тоді хапалися за мечі, стремена та ноги коней. Сем бачив, як хижа права клішня розпанахала бахмутикові черево, поки ліва чіплялася за сідло.
І ось нарешті навколо з’явилися дерева, копита Семового коника заплескотіли водою морозного струмка, а звуки кривавого бойовиська потроху розтанули позаду. Він вже був обернувся і аж зойкнув з полегшення… аж тут із кущів вистрибнув братчик у чорному і зісмикнув його з сідла. Хто саме то був, Сем не помітив, бо він швидко скочив на коня і за мить зник удалині. Сем спробував побігти за конем, але запнувся на корінні, важко впав долілиць і заходився рюмсати, наче мала дитина, доки його не знайшов Скорботний Ед.
Це був останній виразний Семів спогад про Кулак Першолюдей. За багато годин по тому він дрібно трусився у колі інших вцілілих, з яких половина сиділа верхи, а друга стояла на ногах. На той час вони вже відійшли від Кулака на багато верст, але Сем не міг згадати, як саме. Дивен вивів з Кулака п’ятеро в’юкових коней, накладених харчами, олією та смолоскипами; того місця дісталися троє. Старий Ведмідь наказав перекласти вантаж так, щоб втрата одного коня з запасами не стала фатальною. Верхових бахмутів він забрав від здорових та віддав пораненим, вишикував піших і поставив людей зі смолоскипами стерегти боки та тили. «Треба лише йти і йти уперед» — казав собі Сем, роблячи перший крок у бік дому. Але не минуло й години, як він почав знесилюватися, а тоді й відставати…
Наразі вони відстали вже добряче, це він бачив на власні очі. Колись Пип казав, що у всій варті немає чоловіка, сильнішого за Малюка-Павлюка. «Авжеж — якщо він здатен нести навіть мене.» Але сніг глибшав, ґрунт ставав дедалі зрадливіший; потроху кроки Павлюка скорочувалися і сповільнювалися. Їх проминули ще вершники — поранені, що дивилися на Сема байдужими, невиразними очима. А тоді поруч з’явилися ще й смолоскипники.