— Вони піддали Джофа небезпеці своїм боягузтвом! — негайно відповіла Серсея. — Хай їх усіх стратять!
Варис зітхнув.
— Певно ж, ваша милосте, вони заслужили на смерть. Тут не може бути жодних сумнівів. Та все ж доцільніше буде відіслати їх до Нічної Варти. Зі Стіни останнім часом долинають незатишні звістки. Дичаки непокояться, рушають з домівок…
— Дичаки, кракени, дракони, — гигикнув Мейс Тирел. — Хоч комусь у цьому світі сидиться на місці?
Князь Тайвин пустив його жарт повз вуха.
— Утікачі краще послужать нам своїм прикладом. Хай їм зламають коліна ковальськими молотами — більше жоден не тікатиме. А заразом матимуть науку і ті, хто побачить їх на вулиці з жебрацькими торбами.
Він кинув погляд уздовж столу — чи не хоче хтось із князів висловити незгоду.
Тиріон згадав своє власне перебування на Стіні, крабову вечерю разом із Мормонтом та старшиною Варти. Пригадав і страхи Старого Ведмедя.
— Може, досить буде зламати коліна лише кільком? Скажімо, тим, хто убив пана Джаселина. Для науки вистачить, а решту відішлемо до Бовена Марша. Варті жахливо бракує людей. Якщо Стіна впаде…
— …то північ захлинеться дичаками, — закінчив за нього батько, — і Старки з Грейджоями матимуть собі ще одного ворога. Але якщо вони більше не хочуть над собою влади Залізного Престолу, то за яким правом шукають його допомоги? Король Робб і король Балон оголосили, що північ належить їм. Нехай вони тепер її боронять, якщо стане сили. А як не оборонять, то ми ще зробимо собі з того Манса Розбишаки цінного союзника.
Князь Тайвин зиркнув на брата.
— Є ще справи?
Пан Кеван хитнув головою.
— Ні, ми скінчили. Панове радники! Його милість король Джофрі поза всяким сумнівом бажав би подякувати вам за мудрість та добрі поради.
— Хочу перемовитися наодинці зі своїми дітьми, — мовив князь Тайвин, коли усі почали підводитися. — І з тобою теж, Кеване.
Решта радників слухняно попрощалася. Варис вийшов першим, Тирел та Рожвин — останніми. Коли четверо Ланістерів лишилися у палаті на самоті, пан Кеван зачинив двері.
— Коронний підскарбій? — писнув Тиріон придушено. — Благаю, розкажіть, кому це спало на думку?
— Панові Петиру, — відповів батько, — але нам у всякому разі на користь, що коронна скарбниця опиниться у руках Ланістера. Ти просив собі важливий уряд, ось тобі він. Чи ти вже злякався, що не впораєшся?
— Не злякався, — заперечив Тиріон, — а відчув пастку. Мізинець — людина підступна і марнославна. Я йому не вірю, і вам не раджу.
— Він перетягнув на наш бік Вирій… — почала була Серсея.
— …і продав тобі Неда Старка. Про це мені відомо. Нас він теж продасть, ба навіть швидше. У поганих руках монета небезпечніша за меч.
Дядько Кеван зиркнув на нього якось дивно.
— Певно ж, не для нас. Ми маємо золото Кастерлі-на-Скелі…
— …яке викопується з землі. Мізинцеве золото робиться з повітря, варто йому пальцями ляснути.
— Тобі про таке корисне вміння годі й мріяти, милий братику, — промуркотіла Серсея голосом, повним отрути.
— Але ж Мізинець — брехлива потвора…
— …і чорніша від крука — ґава йому доріка.
Князь Тайвин гепнув долонею по столі.
— Ану годі! Припиніть ваші недолугі сварки! Ви обоє — Ланістери, то майте ласку і поводьтеся, як личить Ланістерам!
Пан Кеван відкашлявся.
— На мою думку, хай краще у Соколиному Гнізді править Петир Баеліш, ніж будь-хто інший з шукачів руки пані Лізи. Йон Ройс, Лин Корбрей, Гортон Черленець… усі вони — небезпечні люди, кожен у свій спосіб, і надто гоноровиті. А Мізинець на розум меткий, зате не має ані високого роду, ані вояцької слави. Панство Долини ніколи не прийме того худопахолка за справжнього володаря.
І зиркнув на свого брата. Коли князь Тайвин кивнув, пан Кеван продовжив:
— До того ж пан Петир знову довів свою вірність престолові — лише учора приніс нам звістку про змову Тирелів. Вони заміряються викрасти Сансу Старк до Вирію — начебто на гостину — і там видати заміж за Віласа, старшого сина князя Мейса.
— Таку важливу звістку — і раптом приніс Мізинець? — Тиріон нахилився уперед. — Не коронний шепотинник? Як цікаво.
Серсея недовірливо вирячилася на дядька.
— Санса — моя заручниця! Без мого дозволу вона нікуди не може їхати!
— Ну скажімо, дозвіл ти мусила б дати, якби князь Тирел попросив, — відказав батько. — Відмовити означало б не криючись оголосити, що ми йому не довіряємо. А на таке б він образився.
— Хай ображається. Що нам з того?
«От дурепа безголова» — подумав Тиріон, а вголос терпляче пояснив: