Коло багаття, що ледве жевріло, Ар’я побачила Тома, Лима і Зеленоборода. Вони балакали до крихітної жінки — на добрих сім вершків коротшої за Ар’ю, старішої за Стару Мамку, згорбленої, зморшкуватої, з покрученим чорним ціпком. Сиво-біле її волосся спадало трохи не до землі, а коли дмухав вітер, то маяло навколо голови примарною хмарою. Шкіра на колір була ще біліша — наче молоко. Ар’ї здалося, що очі в старої червоні, хоча з кущів вона бачила поганенько.
— Старі боги ворушаться, не дають мені спати, — почула Ар’я голос жінки. — Я бачила сон, де тінь з палаючим серцем мордувала золотого оленя. Я бачила сон про людину без обличчя, що чекала на містку, а місток хилитався з боку в бік. На плечі в людини сиділа потонула ґава, і водорості висіли в неї з крил. Я бачила сон про ревливу річку і жінку, що колись була рибою. Вона спливала водою мертва, з червоними слізьми на обличчі, та коли розплющила очі, я прокинулася з жаху. Ось таке я бачила уві сні. Може, це ще й не все. То чи маєте ви для мене дарунків, щоб заплатити за сни?
— Сни, — пробурчав Лим Лимонний Сіряк, — який хосен із тих снів? Жінки-риби, потонулі ґави… Я он теж сон бачив минулої ночі. Цілував дівку з корчми, яку колись знав. То що, стара, ти мені за цей сон заплатиш, абощо?
— Та дівка мертва, — засичала стара. — І цілують її тепер лише могильні черви.
До Тома ж Семиструнного вона мовила:
— Даруй мені пісню, або забирайся з усіма геть.
І співець заспівав їй, та так тихо і сумно, що Ар’я почула лише уривки слів. Наспів, проте, був знайомий. «От Санса точно б упізнала.» Сестра знала усі пісні на світі, сама трохи грала музику і співала дуже солодко. «А я лише горлати вмію.»
Наступного ранку дрібної старої вже ніде не було. Коли сідлали коней, Ар’я спитала Тома Семиструнного, чи не живуть на Вишесерці ще й досі діти лісу. Пісняр реготнув і спитав:
— Бачила, еге ж?
— То була примара?
— Хіба примари скаржаться, коли їм поперек болить і суглоби скрегочуть? Ні, то просто дуже стара карлиця. Дещо дивна, щоправда, і око в неї наврочене. Але знає багато такого, чого не мала б знати. Інколи може сказати, чи подобається їй твій вигляд.
— А чи подобається їй ваш? — з сумнівом у голосі спитала Ар’я.
Співець зареготав.
— Голос, здається, подобається. Вона мене завжди змушує співати одну й ту саму пісню. Пісня, прошу панну, сама з себе непогана, та я знаю чимало не гірших від неї.
Він хитнув головою і мовив далі:
— Утім, зараз найголовніше, що ми нарешті ухопили слід. Скоро ти побачиш і Тороса, і князя-блискавку — я ладен на це гроші поставити.
— Якщо ви — їхні люди, то чого вони від вас ховаються?
Том Семиструнний закотив очі, шукаючи відповіді, але першим її знайшов Гарвін.
— Я б не сказав, що вони од нас ховаються, ясна панно. Правда ваша — пересувається князь Берік чимало, а наперед каже про свої задуми рідко. Тому ніхто не може його зрадити. Наразі йому присягнуло вже кількасот з нас, а може, і кілька тисяч. Який зиск був би з того, щоб уся ця юрба лазила в нього по п’ятах? Ми б тут виїли усе до голої землі, або нас у одній битві знищило б якесь велике військо. Натомість ми розбіглися дрібними роями і тепер можемо завдати ударів у десятку місць одразу та зникнути, перш ніж про нас взнають. А раптом когось упіймають і допитають? Хай що нам робитимуть, а ми не скажемо, де князь Берік, бо самі не знаємо.
Він повагався і спитав:
— Ви ж розумієте, що таке «допитати»?
Ар’я кивнула.
— Вони казали «лоскотати». Полівер, Раф та інші.
Вона розповіла про село коло Божого Ока, де упіймали їх з Гендрі, про питання, які ставив Лоскотун.
— Чи є у селі золото? — так він завжди починав. — Срібло, коштовні камені? Чи є харчі? Де князь Берік? Хто з вашого села йому допомагав? Куди він пішов? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів? Скільки лучників? Скільки кінних? Яку зброю вони мали? Скільки поранених? Куди, кажеш, вони пішли?
Лише згадавши про це, вона мовби знову почула вереск болю, вдихнула сморід крові, лайна та смаленої плоті.
— Він завжди питав одне й те саме, — похмуро відказала вона розбійникам, — але лоскотав щораз інакше.
— Дітей не можна примушувати таке бачити, — мовив Гарвін, коли вона скінчила. — Ми чули, що Гора втратив при Камінному Млині половину своїх людей. Може, той Лоскотун вже спливає Червонозубом, і пику йому об’їдають раки. А якщо ні, то вони мають відповісти ще за один злочин. Я чув, як його вельможність казав: війна почалася, коли Правиця вислав його принести королівський правосуд Грегорові Клегану, і він її не скінчить, доки того не станеться.