— Хтось міг би скласти про це гарненьку пісеньку! — Том смикнув струну цимбал.
Пані Рідколіс кинула на нього нищівний погляд.
— Еге ж! Хтось такий, хто не римує «Дондаріон» з «їх надуре йон». Не грає «Вкладу я у травичку лагідну наймичку» кожній скотарці довкола і не лишає двох із них аж з отаким черевом!
— То була «Свіжою водичкою умиєш своє личко», — заперечив Том. — Усі скотарки її страшенно полюбляють. Та й одна шляхетна пані теж. Що поробиш — я граю, щоб слухачі тішилися.
Хазяйка замку люто роздула ніздрі.
— Усюди в річковому краї ти так потішив юних дів, що вони узвару з рути не можуть напитися! Здається, вже не шмаркач — міг би навчитися хоч проливати сім’я на живіт! Бо скоро люди зватимуть тебе Томом Сім-Синів!
— Так сталося, — відказав Том, — що за сімох я перевалив уже багато років тому. Всі до одного — хвацькі хлопці, а голоси солодкі, наче солов’їні.
Докори шляхетної пані його, вочевидь, анітрохи не присоромили.
— Мосьпані! А чи його вельможність сказав, куди прямує? — спитав Гарвін.
— Князь Берік про свої задуми ніколи нікому не каже. Але коло Камінного Септу та Тригрошового Лісу лютує голод. Я б шукала його там. — Пані ковтнула трохи вина. — А ще вам слід знати, що забігали до мене і менш приємні гості. Допіру перед брамою гарчала зграя вовків, які чомусь гадали, що я маю в себе ховати Хайме Ланістера.
Том аж припинив тренькати на цимбалах.
— То це правда? Крулеріз знову на волі?
Пані Рідколіс зиркнула на нього вельми зневажливо.
— Здається мені, що якби він досі гнив у кайданах під Водоплином, то на нього б так завзято не полювали.
— І що ж мосьпані їм сказали? — спитав Джак-Щасливець.
— Що я могла сказати? Що пан Хайме лежить голий у мене в ліжку, але так утомився, що й на ногах не встоїть. Один із вовків мав нахабство загорлати, що я брешу. Тоді ми їх гарненько проводили кількома стрілами з арбалетів. Здається, далі вони попрямували на Криву Відхлань.
Ар’я неспокійно засовалася у кріслі.
— Які саме то були північани? Ну, ті, що питалися про Крулеріза?
Почувши Ар’їн голос, пані Рідколіс здивовано вигнула брову — наче не чекала, що вона взагалі розтулить рота.
— Імен вони мені не сказали, дитино, та одяг на них був чорний, зі значком білого сонця на грудях.
Біле сонце на чорному — то був знак князя Карстарка. «Роббові люди» — подумала Ар’я. Може, вони ще не відійшли далеко. Якби ж вона могла утекти від розбійників та знайти карстарківців… може б вони відвели її до матері у Водоплин…
— Чи казали вони, як саме Ланістер зумів утекти? — запитав Лим.
— Казали, — відповіла пані Рідколіс. — От лишень я не повірила ані слову. Бо вони твердили, що його випустила на волю пані Кетлін.
Тома так підкинуло, що він аж порвав струну.
— Що ви таке кажете? — мовив він. — Якась маячня!
«Це неправда» — подумала Ар’я. — «Не може бути правда.»
— Я теж так вирішила, — відповіла пані Рідколіс.
Саме тоді Гарвін згадав про Ар’ю.
— Такі балачки, панно, не для ваших вух.
— Ні, я хочу послухати!
Але розбійники стояли на своєму твердо.
— Іди собі, вивірко, — мовив Зеленоборід. — Будь гарненькою панночкою і пограйся у дворі, поки ми тут теревенимо. Тікай, тікай.
Ар’я забралася з палати розлючена і гепнула б дверима, якби вони не були такі важкі. На Жолуді тим часом насунулася пітьма. Вздовж стін горіло кілька смолоскипів, але іншого світла не було. Брама невеличкого замку була зачинена і засунута. Вона обіцяла Гарвінові, що більше не тікатиме, але ж тоді вони ще не сміли брехати про її матір.
— Ар’є! — Гендрі вийшов за нею надвір. — Пані Рідколіс каже, тут є кузня. Хочеш подивитися?
— Ну хіба разом із тобою. — «Все одно, що робити, аби не байдикувати.»
— За вечерею казали про Тороса, — мовив Гендрі, коли вони крокували повз псярню. — Чи не про того самого, що жив у замку в Король-Березі? Червоного жерця, товстого і голомозого?
— Мабуть, про нього.
Ар’я ніколи не розмовляла з Торосом у Король-Березі, але на вид його знала. При дворі Роберта він та ще Джалабар Ксого являли з себе дві найбарвистіші постаті. До того ж Торос був королю добрим другом.
— Мене він не згадає, але до кузні нашої вчащав.
Кузня Рідколісів якийсь час стояла без діла, проте коваль дбайливо повішав усе своє приладдя на стіні. Гендрі запалив свічку і поставив її на ковадло, а сам зняв собі пару кліщів.
— Хазяїн завжди дорікав йому за спалені мечі. Казав, що так не можна марнувати добру крицю. Але Торос доброї криці ніколи не брав. Він купував якогось найдешевшого меча, вмочував його у шал-вогонь та підпалював. Хазяїн казав, то ніякі не чари, а вогнечарникова облуда. Проте коні від неї лякалися, і деякі лицарі теж — із тих, що молодші та зеленіші.