Ар’я зморщила лоба, намагаючись згадати, що казав батько про Тороса.
— То він… не надто божа людина, чи не так?
— Не надто, — погодився Гендрі. — Майстер Мотт казав, що Торос може перепити самого короля Роберта. Казав, що той жрець «який брів, такого і стрів» — обидва були страшенні ненажери та п’яниці.
— Не можна так казати на короля!
Може, Роберт і пив трохи зайвого, але її батькові був добрим другом.
— Я казав на Тороса. — Гендрі простягнув кліщі, наче намагаючись ущипнути її за носа, та Ар’я відштовхнула їх геть. — Він понад усе полюбляв бенкети та герці, ось чому король Роберт так до нього заприязнився. До того ж Торос ще й страх який хоробрий. Коли впала стіна Пайку, він перший увірвався до пролому — бився там своїм вогненним мечем і кожним ударом підпалював залізняка.
— От якби мені його палаючого меча!
Ар’я знала чимало людей, яких їй кортіло підпалити.
— Кажу тобі, то просто хитра витівка, не чари. Шал-вогонь руйнує крицю. Торос купував нового меча в мого хазяїна після кожного турніру. І щоразу вони сварилися за ціну. — Гендрі повісив кліщі, де взяв, і натомість ухопив важкого молота. — Майстер Мотт якраз наказав мені скувати мого першого меча і дав гарний шматок заліза. Я вже й придумав був, які обриси матиме лезо. Аж тут з’явився Йорен і повіз мене геть до Нічної Варти.
— Якщо хочеш кувати мечі, — мовила Ар’я, — то матимеш нагоду в Водоплині — для мого брата Робба.
— У Водоплині, кажеш. — Гендрі поклав молота і витріщився на неї. — Ти сьогодні інша. На дівчинку схожа.
— Я схожа на дуб, бо обвішана дурними жолудями.
— Справний дубочок. Таке собі гарнесеньке деревце. — Він підступив ближче і… понюхав її. — Навіть пахкотиш приємно, а не як завше.
— А ти — ні! Бо ти гидкий смердюк!
Ар’я штовхнула його до ковадла і кинулася тікати, але Гендрі упіймав її за руку. Вона ступила йому між ніг і збила додолу підніжкою, але він смикнув її за собою, і обоє покотилися підлогою кузні. Гендрі був дужий, зате Ар’я — швидша та спритніша. Щоразу, як він намагався її втримати, вона викручувалася і гамселила його кулаками. На ті удари Гендрі лише сміявся, а вона лютувала ще дужче. Нарешті він ухопив обидва її зап’ястки однією рукою, а іншою почав лоскотати. Ар’я загилила йому коліном між ніг і знову викрутилася на волю. Зрештою обидва вкрилися чорною пилюкою з голови до п’ят, а від дурнуватої сукні з жолудями відірвався рукав.
— Отепер я тобі вже, мабуть, не гарнесенький дубочок! — заволала Ар’я.
Коли вони повернулися до палати, Том саме співав пісню:
Гарвін кинув на них погляд і зайшовся реготом. Анжей розтягнув веснянкувату мармизу в гидку глузливу посмішечку і спитав:
— То кажете, оце перед нами — шляхетна панна?
Лим Лимонний Сіряк щосили загилив Гендрі ляща по голові.
— Хочеш побитися — бийся зі мною! Вона ж дівчисько, вона вдвічі менша за тебе! Ще зачепиш її хоч пальцем — начувайся!
— Я перша почала, — зізналася Ар’я. — Ми з Гендрі балакали, він нічого мені не робив.
— Облиш хлопця, Лиме, — мовив Гарвін. — Першою почала Ар’я, про те навіть не сумнівайся. Вона і в Зимосічі була така сама.
Том підморгнув їй та заспівав далі:
— Вбрання з осіннього листя я не маю, — мовила пані Рідколіс зі слабенькою, але лагідною посмішкою, — та від Карелени ще кілька суконь лишилося. Ходімо, дитинко, нагору і пошукаємо тобі щось годяще.
Нагорі її чекали нові негаразди — пані змусила Ар’ю знову залізти до купелі, вкоротила та зачесала волосся. Цього разу їй дісталася сукня бузкового забарвлення, прикрашена дрібними річковими перлами. Єдина перевага нової одежини полягала в тому, що сукня була дуже тонка та ніжна — ніхто не змусив би Ар’ю в ній подорожувати. Тому наступного ранку після сніданку пані Рідколіс дала їй штани, пасок і сорочку, а на те зверху — брунатну шкіряну камізельку, набиту залізними нютами.