— Нужденні йолопи, — загарчав работорговець, почувши переклад. — Чоловіки не створені для такого життя. Їхні дні минають у муках спокуси — це має розуміти кожен дурень. Без сумніву, більшість зрештою кидає боротьбу і піддається своїм ницим бажанням. Але наші Неблазні не такі. Вони одружені зі зброєю і вірні своїм дружинам так, як і не снилося вашим присяжним братчикам. Їх не зможе звабити ані жінка, ані чоловік.
Дівчинка переказала його слова, додавши від себе трохи чемності.
— Є інші способи звабити чоловіка, крім плоті, — заперечив Арстан Білоборід, коли мала доказала.
— Чоловіків — так, Неблазних — ні. Здобич на війні цікавить їх не більше, ніж ґвалт. Вони не мають жодного майна, крім зброї. Ми не дозволяємо їм навіть мати імена.
— Люди без імен? — зморщила лоба Дані. — Невже Добрий Хазяїн сказав саме так? Вони не мають імен?
— Саме так, ваша милосте.
Кразнис зупинився перед гіскарцем, який на вид міг би бути його братом, хіба що вищим, стрункішим та м’язистішим. Він тицьнув нагайкою у невеличку спижеву бляшку на пасі з тесаком, що лежав коло ніг Неблазного.
— Онде його ім’я. Спитай вестероську шльондру, чи вміє вона читати гіскарські єрогліфи.
Коли Дані визнала, що не вміє, невільникар обернувся до Неблазного:
— Яке там у тебе ім’я?
— Сей-один має ім’я Рудий Тарган, ваша превисокосте.
Дівчинка повторила їхню розмову посполитою мовою.
— А вчора яке було?
— Чорний Пацюк, ваша превисокосте.
— Позавчора?
— Бурий Тарган, ваша превисокосте.
— Перед тим?
— Сей-один не може пригадати, ваша превисокосте. Може, Синя Жаба. Або Синій Хробак.
— Скажи їй, що інших імен вони не мають, — наказав Кразнис дівчинці. — Аби пам’ятали, що усі вони — гидкі й нікчемні створіння. Бляшки з іменами вкидаються до порожнього барила щодня після скінчення служби, а на світанку беруться звідти навмання.
— Ще одне божевілля, — мовив Арстан, коли почув. — Як це людині пам’ятати кожен день нове ім’я?
— Тих, хто не може, відсівають у навчанні. Разом із тими, хто не може бігти цілий день у повному озброєнні, вилізти на гору серед глупої ночі, пройти гарячим вугіллям або зарізати малу дитину.
В Дані мимоволі смикнулися вуста, і вона подумала: «Чи не помітив раптом? Чи може, він такий само сліпий, як і безжальний?» Вона швидко відвернулася, намагаючись не скинути з обличчя кам’яну личину, доки не почує переклад, і лише тоді дозволила собі спитати:
— Яких дітей вони ріжуть?
— Щоб заслужити шпичастого шолома, Неблазний мусить узяти копу срібла, піти на невільницький базар, знайти там якесь щойно уроджене рюмсало і зарізати його на материних очах. Тоді ми знатимемо, що у ньому вже не лишилося ані сліду слабкості.
Дані відчула, що зараз зомліє. «Мабуть, від спеки» — дурила вона себе.
— Тобто ви забираєте дитя з материних рук, убиваєте в неї на очах і платите їй за муки срібняка?!
Коли йому переклали, Кразнис мо’Наклоз гучно зареготав.
— Ото ще вайло безголове! Їй аби скиглити! Скажи цій вестероській курві, що копа срібла — то для хазяїна дитини, а не для матері. Неблазним красти чуже майно не дозволено.
Він постукав нагайкою по нозі.
— Скажи їй, що це випробування провалює небагато з них. Мушу визнати, з собаками їм чомусь ведеться важче. Ми даруємо кожному хлопчикові на день його обрізання цуценя. Рівно за рік хлопчик мусить задушити своє собача власноруч. Хто не може — того вбивають і віддають на м’ясо решті собак. Це сувора наука, яку вони гарно засвоюють. Ми вважаємо її вельми корисною.
Слухаючи його розповідь, Арстан Білоборід стукав кінцем ковіньки по цеглинах. Стук-стук-стук. Повільно, неквапно. Стук-стук-стук. Дані побачила, як він відвертає очі, наче не може далі дивитися на Кразниса.
— Добрий Хазяїн сказав, що євнухів не можна звабити ані грішми, ані плоттю, — мовила Дані до дівчинки, — але раптом якийсь мій ворог запропонує їм волю на обмін за зраду…
— Вони вб’ють його на місці й принесуть їй його голову. Скажи їй, — відповів невільникар. — То інші раби можуть красти та складати срібло, сподіваючись купити собі волю. Неблазні не візьмуть волі, навіть якщо ця миршава шкапа віддасть її задарма. Вони не мають життя поза службою. Вони — вояки, і ніщо інше.
— Саме вояки мені й потрібні, — погодилася Дані.
— То скажи їй в такому разі, що вона добре зробила, з’явившись до Астапору. Спитай її, яке військо вона хоче купити.
— Скільки Неблазних ви маєте на продаж?
— Вісім тисяч наразі вивчені й готові. Хай знає, що ми продаємо їх лише підрозділами: тисячами або сотнями. Колись продавали і десятками, для охорони маєтків, та виявилося, що дарма. Десяток — то надто малий відділ. Неблазні змішуються з іншими невільниками, ба навіть вільнонайманими слугами, починають з ними приятелювати, забувають, хто вони такі й навіщо живуть.