— Я нагодую її розкішним обідом — нам подаватимуть холодець із собачого мозку, гостру юшку з червоного восьминога та ненароджених цуценят. — Він облизнувся.
— Безліч смаковитих страв готують і подають у цьому місті, каже мій хазяїн.
— Розкажи їй, які гарні наші піраміди проти ночі, — гарчав невільникар далі. — Скажи, що я злижу їй мед з цицьок або дозволю злизати з моїх, якщо їй більше до смаку.
— Астапор найпрекрасніший у сутінках, ваша милосте, — переказала мала невільниця. — Добрі Хазяї запалюють шовкові ліхтарі на кожній сходинці, й піраміди переливаються барвистими вогнями. Прогулянкові човни пливуть Хробаком, на них грає солодка музика, вони заходять на малі острівці заради вечері, вина та інших утіх.
— Запитай, чи не хоче вона подивитися наші бійцівські ями, — додав Кразнис. — Увечері якраз цікава вистава у ямі Дуквора: ведмідь і троє хлопчиків. Одного викачають у меді, другого — у крові, третього — у гнилій рибі. Можна буде ставити гроші, кого ведмідь з’їсть першим.
Стук-стук-стук, почула Дані. Обличчя Арстана Білоборода не виказувало нічого, але ковінька люто вибивала «стук-стук-стук». Вона змусила себе всміхнутися.
— На «Балеріоні» я маю власного ведмедя, — мовила вона до драгоманки, — і якщо я не повернуся вчасно, він сам мене з’їсть.
— Отакої! — вигукнув Кразнис, коли йому переклали. — То насправді вирішує не жінка, а отой чоловік, до якого вона поспішає! Я знав, що інакше не буває.
— Подякуй Доброму Хазяїнові за його добрість і терплячість, — мовила Дані. — Перекажи, що я обміркую усе, про що сьогодні дізналася.
Вона сперлася на руку Арстана Білоборода, і той довів її через майдан до ношів. Агго та Джохого стали обабіч і пішли, клишоного розхитуючись, як усі вершники, змушені долею злізти з улюблених тварин і піти землею, наче прості смертні.
Дані насупилася, коли влізала до ношів, і поманила Арстана за собою. Не можна старій людині ходити пішки у таку спеку. Але запони вона лишила відсунутими, коли ноші рушили в дорогу. Під лютим сонцем, на розжареній червоній цеглі кожен зайвий подих вітру приносив розраду, хай разом із вихором рудого пилу. «Та й роздивитися не завадить.»
Астапор являв із себе місто вельми чудернацьке — ба навіть у очах жінки, яка ходила Палацом Праху і купалася у Череві Світу біля підніжжя Матері Гір. Усі вулиці були викладені тією самою червоною цеглою, що і відвіданий Дані майдан. З неї ж були побудовані східчасті піраміди, глибоко вкопані у землю бійцівські ями з колами лав, що збігали згори донизу, сірчасті водограї, темні винні льохи, а також старовинні мури, які оточували усе інше. «Скільки ж тут цієї цегли» — думала вона, — «ще й такої старої, що аж розсипається». Тонка руда пилюка від неї лежала й літала усюди, витанцьовуючи над стічними канавами з кожним подихом вітру. Не диво, що багато астапорських жінок завішували обличчя серпанком — адже цегляний пил їв очі гірше від піску.
— Дорогу! — волав Джохого, їдучи попереду ношів. — Дорогу Матері Драконів!
Та коли він розгорнув подарованого Дані великого батога зі срібним руків’ям і ляснув ним у повітрі, вона схилилася уперед і попрохала так не робити.
— У цьому місті, кров моєї крові, облишмо цей звичай, — мовила вона його рідною мовою. — Надто вже багато ляскоту батогів чули тутешні цеглини.
Коли вони вранці вирушали з порту, вулиці міста здавалися майже порожніми, та й відтоді людей на них не надто побільшало. Мимо прочалапав слон з візерунчастими ґратчастими ношами на спині. Голий хлопчина, на якому лупилася шкіра, сидів у сухій цегляній канаві, длубався у носі й витріщався байдужими очима на мурашок, що повзали вулицею. Почувши копита, він підняв голову і роззявив рота на валку кінних стражників, що промчали ристю повз нього у хмарі червоного пилу та верескливого сміху. Мідні бляхи, нашиті на киреї жовтого шовку, виблискували, наче безліч сонець, але під ними стражники не мали обладунків — лише гаптовані лляні сорочки, а нижче пояса — лляні плахти й сандалі. Зневажаючи шоломи та шапки, кожен із них намастив цупке чорно-руде волосся олією та скрутив пасма у неймовірні прикраси — роги, крила, клинки мечів, ба навіть хапливі руки — і тепер загін скидався на зграю гемонів, що вирвалися з глибин сьомого пекла. Голий хлопчик якусь мить роздивлявся їх разом з Дані, але скоро вершники зникли, і малий повернувся до мурашок та пальця в носі.
«Така вже доля прадавнього міста» — розмірковувала вона, — «коли його слава занепадає, то й мешканців з роками меншає. Тут уже не зустрінеш таких юрмищ, як у Карфі, Пентосі чи Лисі.»