На перехресті її ноші мусили зупинитися і пропустити валку невільників, яких підганяв батіг наглядача. Дані помітила, що то не були Неблазні — звичайні на вид чоловіки мали світло-брунатну шкіру та чорне волосся. Серед них траплялися жінки, але жодної дитини. Усі були голі. За ними їхали двоє астапорців на білих віслюках — чоловік у червоному шовковому токарі та жінка під серпанком у напівпрозорому блакитному лляному вбранні, прикрашеному ляпис-лазуровими лусочками. У чорно-рудому волоссі жінка мала гребінця зі слонової кістки. Чоловік сміявся і щось шепотів до неї, зважаючи на Дані не більше, ніж на своїх невільників, а заразом і на наглядача — широчезного дебелого дотракійця з плетеним п’ятихвостим батогом і гордовито виколотою на м’язистих грудях гарпією з кайданами.
— З цегли та крові постав Астапор, — пробурмотів Білоборід, — і люд його — з цегли та крові.
— Про що це ви? — зацікавилася Дані.
— Цього старого віршика мене навчив маестер, коли я був малий. Ніколи не знав, що він каже щиру правду. Цеглини Астапору червоні від крові невільників, чиїми руками вони зліплені й покладені.
— Охоче вірю, — відказала Дані.
— Тоді облишмо це місто, поки ваше серце не перетворилося на цеглину. Рушаймо цієї ж ночі, з вечірнім відпливом.
«Якби ж то» — подумала Дані.
— Коли я залишатиму Астапор, то муситиму мати при собі військо. Так сказав пан Джораг.
— Пан Джораг сам не гребував работоргівлею, ваша милосте, — нагадав їй старий. — У Пентосі, Мирі та Тироші є вдосталь сердюків, яких ви можете винайняти. Вбивця за гроші не має честі, та він хоча б не невільник. Шукайте війська там, а не тут, благаю вас.
— Мій брат бував у Пентосі, Мирі, Браавосі… чи не всіх Вільних Містах. Магістрати і архонти поїли його вином, годували обіцянками, та душа його зголодніла аж до смерті. Людина не може все життя прожити у злиднях з чужої ласки і лишитися людиною. Я наїлася цього у Карфі, годі вже! І не поїду до Пентосу з жебрацькою мискою в руках.
— Краще жебрати, ніж володіти рабами, — мовив Арстан.
— Це мені каже людина, яка не була ані жебраком, ані невільникарем! — Дані роздула ніздрі. — А чи знаєте ви, пане зброєносцю, як це — коли тебе продають? От я знаю! Мій брат продав мене халові Дрого за обіцянку золотої корони. Зрештою Дрого коронував його золотом, хоча не так, як брат бажав би, а мене… з мене моє сонце-та-зорі зробив свою королеву. Але якби то був хтось інший, то невідомо, на що усе могло б звернути. Чи не думаєте ви, що я забула, як це — жити у вічному страху?
Білоборід схилив голову.
— Ваша милосте… я й не гадав завдати вам образи.
— Мене ображає брехня, а не чесна порада. — Дані попестила плямисту руку Арстана, щоб пом’якшити докір. — Такий вже в мене норов, наче в дракона. Не лякайтеся його.
— Спробую запам’ятати, — посміхнувся Білоборід.
«Він має лагідне обличчя, але і велику силу» — подумала Дані. Вона не розуміла, чому пан Джораг так запекло не довіряє старому. «Невже з ревнощів, що я нарешті знайшла з ким побалакати, крім нього?» Мимоволі думки її повернулися до тієї ночі на «Балеріоні», коли лицар-вигнанець її поцілував. «Дарма він це зробив. Адже він — утричі старший, надто низького роду, і я нічим його не заохочувала. Жоден правдивий лицар не поцілує свою королеву проти її волі.» Опісля того випадку вона ретельно уникала залишатися з паном Джорагом наодинці, завжди тримала при собі на кораблі своїх служниць, а інколи і кревноїзників. «Він хоче поцілувати мене знову — по очах видно.»
А чого хотіла Дані, вона не знала й сама. Джорагів поцілунок збудив у ній щось таке, що міцно спало, відколи помер хал Дрого. Лежачи у ліжку тісної корабельної бесіди, вона раптом зацікавилася: що якби замість служниці до неї сюди під ковдру заліз чоловік? Думка виявилася звабливішою, ніж мала бути. Іноді вона заплющувала очі й мріяла, та у тих мріях ніколи не було Джорага Мормонта. Її коханець був молодший і гарніший на вроду, хоча лице його завжди лишалося мінливою тінню.
Одного разу, змучена і неспроможна спати, Дані ковзнула рукою собі між стегон і трохи не зойкнула, відчувши, як там волого. Ледве наважуючись дихати, Дані почала рухати пальці туди й назад між нижніх губ — спочатку повільно, щоб не збудити Іррі. Але скоро вона здибала одне місце, солодше за інше, і затрималася на ньому надовго — торкалася спершу легенько та боязко, а тоді дедалі швидше і дужче. Але розрада, якої вона сподівалася, тікала від неї, зникала удалині… аж доки не заворушилися її дракони, і один з них не заверещав. Іррі миттю прокинулася і побачила, що робить хазяйка.